Глава 4. “Докторко… психіатр потрібен вам!”   

Діана якийсь час розглядала його мовчки, збираючись з думками. Цей мармуровий профіль, ці руки, які колись тримали її в катакомбах, змушуючи тоді божеволіти від щастя… Час настав.

— Глібе, ви не божеволієте, — нарешті озвалась вона, підводячись і повільно підходячи до нього. 

Усередині все стискалося від жахливого передчуття, ніби вона власноруч підпалювала єдиний міст до порятунку. 

— Ви просто починаєте бачити світ таким, яким він є насправді. Без ширми, яку вам нав'язали.

— Що ви маєте на увазі? — він здригнувся, дивлячись на неї знизу вгору. 

У погляді цього пацієнта читалася не цікавість, а роздратування людини, яку змушують повірити в те, що вона вважає повними дурницями. 

— Ви запитали минулого разу, чи ми не бачилися. Бачилися, Глібе. Вісімнадцять років тому. І потім… кілька разів, випадково. І ці ваші сни про крила… це не зовсім сни. Це хроніка вашого вигнання. 

— Що?! — він здивовано почав підніматися зі стільця, вже нависаючи над невисокою навіть за людськими мірками демоницею. 

Його тінь накрила її, важка й темна, й вона на мить побачила в ній не патологоанатома в дешевому светрі, а розгніваного воїна, чиї крила колись застилали сонце.

Він дихав важко, і Діана відчула, як від нього війнуло холодом — тим самим, небесним, який колись завдавав їй стільки болю, а потім солодкої муки, яку вона була готова терпіти вічно. 

— Згадай! — вона впала біля нього на коліна. 

Ця поза була для неї настільки неприродною, настільки принизливою, що кожен нерв кричав про протест, але страх за Кіру виявився сильнішим за власну гордість. 

— Ти — не Гліб Архангельський, патологоанатом із Києва. Вірніше, Гліб — це твоє земне ім’я, а взагалі ти… — Гелларіель. Воїн небесного воїнства. Янгол, який обміняв вічність на… кілька ночей з демоницею. Зі мною… 

По її обличчю вже котилися сльози, гарячі й солоні, та вона їх не помічала, задихаючись від власного безсилля.  

Ошелешений почутим Гліб завмер. Кілька секунд у кабінеті панувала така тиша, що було чути гул ламп. А потім він раптом коротко сухо засміявся. 

Цей сміх ударив її боляче, наче ляпас. Він сміявся так, як сміються над хворими, і Діана відчула, як її демонська суть виє від приниження — присісти перед ним на підлогу було жертвою, яку він навіть не зміг оцінити. 

— О… — той, кого вона зараз готова була молити про допомогу, потер обличчя долонями. 

Його рухи були різкими і якимись… зневажливими чи що. Вона бачила в його очах лише глузування, і це було найгіршим катуванням: знати, що тоді вона виборювала кожну його посмішку, кожну ніч, зваблюючи його з усією пристрастю, на яку була здатна, а тепер він дивиться на неї як на божевільну незнайомку.

— Здається, докторко, психіатр потрібен зараз не мені, а… вам. Це що, якась нова методика шокової терапії? “Ви — янгол, я — демониця, давайте разом полетимо в пекло”? Ви самі чуєте, як це звучить? 

Його голос сочився отруйним скепсисом, кожне слово було як цвях у її оголену душу.

— Це звучить як правда, Гелларіелю, — Діана вхопила його за руки, пальці тремтіли, але хватка була мертвою, і її зіниці раптом залили всю радужку чорнотою. — Дивись на мене. Справжню мене. 

Вона виставила свій біль назовні, беззахисна й люта одночасно, благаючи його хоча б про іскру впізнавання. Але в його очах була лише пустка й огида — стіна, яку вона не могла пробити словами. 

Діана відчула, як по щоках знову потекли гарячі сльози, змішуючись із залишками макіяжу. Це було нестерпно: бачити того, кого кохаєш більше за своє життя, і розуміти, що для нього ти — просто… міська божевільна.