Глава 3. Право на ін’єкцію істини   

Азазель ледь помітно всміхнувся кутиками губ.

— Печатка консисторії — це всього лише пароль, який вони забули змінити. Ти хочеш, щоб я повернув йому те, що в нього вирвали з м'ясом? Ти ж розумієш: як тільки він згадає небо, він згадає і все те, що тоді відбулося. Ти впевнена, що твій патологоанатом витримає таку ін'єкцію істини? 

— Краще нехай він зненавидить мене, ніж згниє заживо в цьому моргу, так і не дізнавшись, що в нього є донька, — відрізала Діана.

Азазель лише ледь помітно хмикнув, оцінивши її напір.

— Печатки… Бюрократія — це єдине, що об'єднує рай і пекло. Світ давно тріснув, а вони все намагаються заклеїти дірки сургучем. Але в кожній системі є лазівка для тих, хто її будував. 

Азазель повільно відчинив шухляду й дістав звідти тонку довгу голку, виточену з прозорого, як сльоза, але темного кришталю. Кармілла відразу побачила, що повітря навколо неї йшло дрібними тріщинами. 

Він простягнув голку Карміллі.

— У мене залишилися контакти серед їхньої верхівки — старі друзі дитинства не зникають, навіть якщо ви тепер по різні боки барикад. Я домовився про… назвемо це амністією на одну ніч. Печатку не знімуть, але цей шип розблокує його нервові закінчення. Це твій код доступу. Коли прийде час, ти просто вколеш це йому в основу черепа, туди, де консисторія поставила своє тавро. Але будь готовою до того, що коли він згадає, то може захотіти вбити тебе першою.

— Я ризикну, — Діана перехопила кришталевий шип. — Дякую.

Портал за спиною закрився, і через мить родинна цитадель змінилася на сіру сирість київської зими. Час пішов на секунди.

О 16:30 Діана влетіла на парковку власної клініки Aeterna на чорному кросовері, розбризкуючи бампером брудну снігову кашу. Вона заглушила двигун, але пальці ще кілька секунд міцно стискали кермо, намагаючись вгамувати дрібне тремтіння. 

Всередині все викручувало від страху, якого вона не відчувала вже сотні років — те, що вона задумала, було за межею навіть для її роду. Діана різко вийшла з машини, на ходу згрібаючи волю в кулак, і пройшла повз ресепшен з таким виглядом, що адміністратор просто мовчки втиснулась у стіну, молячи бога, щоб “сама” її не помітила.

Перед Глібом, який чекав на свій другий сеанс, у кабінеті був ще один пацієнт — якийсь зашуганий чиновник. Той сидів, вчепившись у підлокітники, і намагався не розплакатися від власних панічних атак. Діані вистачило десяти хвилин, щоб випалити його страх концентрованою порцією власної сили. 

Вона не розбиралася в причинах, а просто вбила йому в голову таку впевненість, що той вискочив із кабінету з палаючими очима, відчуваючи себе здатним голими руками розігнати будь-яку перевірку.

Не встигли двері зачинитися, як рівно о 17:00 відчинилися знову. Зайшов Гліб. Сьогодні він виглядав ще гірше, ніж під час першого сеансу: тіні під очима стали майже чорними, а пальці ледь помітно тремтіли.

— Проходьте, Глібе. Сідайте, — Діана вказала на крісло, сама ж сіла навпроти, думаючи не про його теперішні психологічні проблеми, а про те, що хотіла зробити. 

Її голос звучав сухо, наче вона сама була під анестезією, але всередині кожен нерв бився об ребра, благаючи зупинитися.

— Я сьогодні знову розмовляв з тим безхатьком, — глухо почав Гліб без вступу, втупившись у стіну. — Пам'ятаєте, я розповідав? Він лежав на столі, я робив розтин грудної клітки, а він раптом каже: “Ти дарма шукаєш серце там, де залишилася тільки мелодія”. Я відсахнувся, ледь скальпель не впустив. А потім дивлюся — він мовчить. Але в його легенях… там не було диму чи сажі. Там був пилок золотих лілій. Докторе, я бачу те, чого не існує. Я бачу, як за людьми приходять істоти з багатьма очима. Це не шизофренія, це якийсь прорив у іншу реальність. Скажіть, я остаточно з’їхав з глузду?