Глава 2. Зустріч з главою роду Ашшр  

І добре, що Дідько лисий особисто витрусив її з цього заціпеніння, вказавши на єдиний шлях — вниз, до старої, як саме пекло, Вельзеби. До тої, хто бачить крізь грибний морок те, що не під силу навіть князям з їхньою демонською силою.

Ранок другого січня зустрів її похмурим сірим небом і вібруючим смартфоном. 

— Я ж сказала Світлані на ресепшені: жодних записів до третього! — обурилась Діана, дивлячись на екран планшета. — Хто там такий безсмертний, що хоче зустрітися з сердитим психотерапевтом?

Вона вже готувалася видалити запис, але пальці завмерли над прізвищем. У рядку “пацієнт” стояло: 17:00. Гліб Архангельський.

Її прошибло електричним струмом. Архангельський. Це прізвище — явна витівка долі або ж чиєсь тонке почуття гумору там, нагорі. Вона раптом згадала слова старої Вельзеби: “Йди до батька. Лише його енергія може стати тараном”.

— Ну звісно… — Діана відкинула планшет і підійшла до панорамного вікна своєї спальні. — Гліб. Яка іронія долі! Тепер ти — моя єдина надія на порятунок нашої доньки… Але як я примудрилася забути про твій сеанс?! 

Та була одна проблема. Пам'ять Гліба не просто стерли. Більше того! Її не стирали зовсім, її запечали рішенням небесної консисторії. Вищою печаткою, яку демон, навіть такий сильний, як Кармілла, не міг би зірвати, не спопеливши при цьому саму душу носія.

— Мені потрібен хтось, хто пам’ятає світ ще до того, як вигадали ці дурні правила гри, — прошепотіла вона, — через які ми з ним не можемо бути разом. Як же це все нестерпно… 

…У результаті свою поїздку в клініку Діана посунула на пізніше. Тим більше, що трохи часу — до того, як прийде її клієнт, якого вона не чекала, але який зараз їй потрібен більше за будь-якого іншого, — у неї ще було. 

Вона зробила короткий пас руками, змушуючи повітряні потоки зміститися, відкривши їй прохід, і ступила у портал, що вів у цитадель Ашшрів — родове гніздо, де у просторому кабінеті без жодної зайвої деталі за важким кам'яним столом сидів її прадід Азазель. Глава роду виглядав як завжди строго: антикварний костюм, волосся кольору, який люди називають “сіль з перцем”, і очі, в яких застигли еони спостережень за людською дурістю. 

Коли повітря в кабінеті розітнув портал, Азазель навіть голови не підняв. Він лише провів довгим пальцем по сторінці, наче завершуючи речення.

— Ти дуже сильно фониш гнівом, мисливице. Від цього запаху в пеклі починають скисати душі, — сухо сказав глава її роду, ледь нахиливши голову. — Тобі знадобилося цілих вісімнадцять років, щоб зрозуміти: стіни будують не для того, щоб у них битися головою, а для того, щоб знайти того, хто їх спроєктував.

Кармілла зробила крок уперед, ігноруючи його повчальний тон.

— Діду, мені потрібна послуга, — без зайвих церемоній почала вона. — Йдеться про Азару. І про Гелларіеля.

“Знаю я, про кого йдеться”, — подумав він, повільно піднявши погляд. В його очах не було співчуття — лише холодна цікавість вченого, який спостерігає за розвитком свого експерименту.

— Гелларіель… Той самий “дефект” у божественній симфонії? Ти досі носишся з цим уламком світла, Кармілло?

— Його донька, твоя кров, якщо ти забув… зараз у Люціана. І в нього у корпорації такий захист, що я не можу пробити без… наслідків для всіх. Мені потрібно повернути Глібу пам'ять, аби він допоміг мені… пройти всередину. Час не терпить. А ти знаєш, що я не можу зірвати печатку тих клятих небесних бюрократів…