Глава 4. Втручання Діда 

Туман перед нею розступився, і з нього неспішною ходою вийшов той, кого вона кликала. Його котячий хвіст роздратовано смикався, а рожевий бант на його кінчику виглядав диким сюрреалістичним жартом посеред похмурих Сірих земель. Але в погляді Люцифера зараз не було й краплі іронії. Старий володар пекла дивився на онуку Азазеля з сумішшю болю й упевненості в тому, що він мав зробити. 

— Ціна — не кров, дитино, — прохрипів Дідько, і його голос змусив застигнути навіть навколишній туман. — Ціна — це твоя самотність. Наступні дев’ять місяців ти будеш лише людиною. Без захисту роду, без права на мій голос у голові, без іскри Ашшр. Ти готова стати пусткою, щоб врятувати те, що носиш у собі?

— Готова! — Кармілла підвела голову, і в її фіолетових очах востаннє спалахнув демонський вогонь. — Тільки… пам’ять залиш. 

— Не хвилюйся, — і Дід підняв руку. 

Його пазуристі пальці стиснулися, наче розчавлюючи саму реальність. Простір навколо Кармілли вибухнув чорним полум’ям саркофага. Це була не кара — це був найвищий ступінь маскування, який міг створити лише Люцифер. 

Темрява древнього закляття обволікала її, мов смола, випалюючи демонські знаки на шкірі й переплавляючи саму її суть. Кармілла стиснула зуби, стримуючи крик: відчуття було таким, ніби з неї наживо здирають її пекельне походження, молекула за молекулою перетворюючи величну демоницю Ашшр на звичайну смертну жінку. Але серед цього пекучого болю вона міцно трималася за одну-єдину думку — про дитину, чиє маленьке серце билося десь під її ребрами. 

Закляття почало з корінням виривати її зв’язки з пеклом. Кожна нитка, що з’єднувала її з канцелярією, замком Ашшр і батьками, рвалася з таким звуком, наче десь глибоко під землею тріщав фундамент світу. Кармілла відчула, як її власна історія стирається з пам'яті всесвіту, залишаючи по собі лише обпікаючий холод.

І цієї самої миті, коли її сутність розчинялася в темряві, вона відчула жахливий відгомін. Там, на кордоні неба, її Гелларіелю… з м’ясом виривали крила. Біль був спільним, нестерпним і абсолютним. Їх розривали з їхніми світами одночасно: його з небом, її — з безоднею. Один розрив на двох. Одна спільна агонія.

— Спи, Мисливице, — прошепотів Дід, торкаючись її чола холодною долонею. — Тепер ти — просто тінь серед людей.

…Вона опритомніла від того, що холодна крапля впала їй на щоку. Це був дощ. Справжній людський дощ, що пах мокрим асфальтом і сосновою хвоєю. 

“Де тут узялася хвоя?” — це було перше, що вона подумала, розплющивши очі. 

Діана — тепер вона була лише Діаною — важко підвелася, тримаючись за залізну огорожу на набережній. Навколо був нічний Київ. Її магія пішла кудись углиб, залишивши після себе лише важкість у животі й дзвінку пустку в голові. Вона більше не відчувала пекла. Вона більше не чула Діда. 

Вона повільно озирнулася довкола: сухий шелест київських дерев і далекий шум поодиноких нічних машин здавалися їй дивною симфонією після мовчання Сірих земель. Світ людей звично зустрів її холодом, але вона знала, що це був живий світ. Діана зробила глибокий вдих, відчуваючи, як легені наповнюються свіжим, трохи гіркуватим повітрям, позбавленим сірки й попелу, і це просте відчуття подарувало їй раптовий спокій. 

Демониця… чи тепер просто жінка… намацала в кишені Сльозу першородної. Кристал був холодним і німим. Діана подивилася на темні води Дніпра, і вперше за тисячі років її очах блиснула не магічна іскра, а справжня людська сльоза. Вона була… дивовижно солоною — зовсім не такою, як пекучі демонські сльози. 

— Тепер ми самі, — прошепотіла вона, притискаючи долоню до живота. — Тільки ти і я, маленька… Але ми впораємося. Ми повинні впоратися, інакше все було даремно… 

І вона підвелася з лавочки, на якій виявляється, заснула, й побрела за адресою, яка була вказана у паспорті на ім’я Діани Ашшр…