Розділ 19. Сірі землі. Торг зі смертю           Глава 1. На Дідька лисого їй князь пітьми?!   

Минуле, Еребус 

Сіра зона — кордон між світами, де немає ні дня, ні ночі, немає звичних орієнтирів, немає нічого, що нагадувало б про нормальний світ. Тут немає горизонту, лише вічний в’язкий туман, що пахне залізом і забуттям, який роз’їдає душу. Здавалося, навіть час стоїть на місці й повільно гниє, перетворюючись на сизий попіл під ногами. 

І саме тут, у розколинах між реальністю й небуттям, гніздяться демони-відступники, які торгують усім, що може принести їм зиск: від уламків чужої пам'яті, якимось дивом записаних на чорні кристали, до заборонених артефактів, яких не повинно бути на жодному з планів буття. 

У цьому безчассі проростають кристалічні терни — прозорі, майже невидимі в тумані стебла, що позбавлені листя, але вкриті гранями, які заломлюють випадкові спалахи ефіру. Вони не ростуть із землі, а наче викристалізовуються прямо з повітря, чіпляючись за уламки спогадів, що пролітають повз них.

Під ногами, замість трави, стелиться мерехтливий оксамит — імітація моху, що мав колір розлитої зеленкуватої ртуті. Якщо на нього наступити, він не приминається, а розсипається на тисячі дрібних іскор, які ще довго потім липнуть до взуття, висвітлюючи шлях мандрівника для тих, хто полює в тумані.

Особливою розкішшю тут вважалися квіти відлуння. Це були покручені напівпрозорі бутони, що нагадували майже розплавлене скло. Вони ніяк не пахли, натомість кожна така квітка тихо відтворювала один-єдиний звук із минулого того, хто до неї торкався: дитячий сміх, шепіт коханої людини або дзвін розбитого дзеркала. 

Кармілла на мить затримала погляд на одній із таких кришталевих пелюсток, яка тихою луною віддавала чиюсь розпачливу передсмертну молитву. Такі місця отруювали навіть найміцніший розум, змушуючи згадувати все, що хотілося назавжди поховати під шаром вічності. Але демониця лише міцніше стиснула кулаки, проганяючи геть привидів минулого. У неї не було права на слабкість — кожен подих у цій занепалій зоні важив стільки ж, скільки її власна воля до життя, а за спиною вже дихала переслідуванням жадібна й мстива Моргана. 

Демони-відступники часто зрізали ці квіти відлуння, щоб продавати як дешевий наркотик для тих, хто сильно сумує за втраченим життям.

А в найтемніших кутках, де туман ставав майже чорним, виростали пальці Хроноса — високі попелясті гриби-паразити, що живилися самим часом. Вони були вкриті дрібними кільцями, як столітні дерева, але кожне таке кільце означало не прожитий рік, а вкрадену хвилину в того, хто необачно заснув поруч.

Саме сюди й треба було Карміллі, яка зважилася на відвідини такого місця, хоч і відчувала, що розлючена Моргана зробить усе, щоб зіпсувати їй подальше життя. Та коли це вона боялася сестри і її інтриг? Навіть у дитинстві не боялася, коли старша сестра ще здавалася дорослою й розумною, а вона сама була юною демоницею з дивними для Еребуса білявими кісками й маленькими гострими ріжками. А зараз, як кажуть люди, уже пізно пити боржомі… 

Тож Кармілла, одягнена у непримітний костюм мисливиці й важкі міцні черевики, йшла повз імпровізовані прилавки, збиті з кісток та іржавого заліза. Її не чіпали — від неї віяло такою холодною люттю роду Ашшр, що навіть найвідчайдушніші мародери втягували голови в плечі. Тут кожна тінь знала: краще з’їсти власний хвіст, ніж перетнути шлях демониці, якій немає чого втрачати.

Їй потрібна була Сльоза першородної. Без цього артефакта Кармілла йти на Землю тепер не ризикувала. Тим більше, що Моргана спить і бачить, як натравити на неї князя пітьми, щоб позбутися, як вона думає, суперниці. 

Хоча… ну яка вона їй суперниця? Якби Кармілла тільки хотіла, то вона б, а не сестра, тепер була княгинею пітьми. Та коли до неї прийшов Люціан зі своєю пропозицією, вона вже була закохана у свого нестерпного Янгола, тож статус княгині її не цікавив. Бо все, що давав цей статус, вона й так мала. Окрім хіба що самого Люціана, але… на Дідька лисого він їй треба?!