Глава 5. Рішення Кармілли 

Наступної миті відьма здригнулася й таки відкрила рота, щоб щось сказати. 

— Тобі треба відмичка, яка не реагує на датчики демонів. Відмичка, який має природу того ж світла, що зараз прокидається в цій доньці світлого, — почула демониця, а відьма знову впала в напівзабуття, її голос став ледь чутним. — Йди до того, хто має крила, але боїться навіть дивитися в небо. Йди до батька. Він став пусткою, але в цій безодні досі живе код янгола. Лише його янгольська енергія може стати тим тараном, який здолає саркофаг і не підніме тривоги. Знай, він — єдиний, хто зможе увійти туди непоміченим… 

Кармілла, наспіх подякувавши провидиці, вибігла з її хатини, майже не відчуваючи під собою вогких кам'яних сходинок, і попіл тамтешніх земель миттєво вкрив її чорні обладунки сірим саваном. 

Позаду залишився приторний запах фіолетового марева і божевільний сміх відьми, а попереду — глухий кут, вихід з якого лежав через те єдине місце, куди вона присяглася ніколи не повертатися. 

Гарячий пекельний вітер бив її в обличчя, розганяючи сухий попіл Пустки слизнів, але Кармілла навіть не кліпала, продираючись крізь колючі скляні терни, що марно намагалися вхопитися за її обладунок. Її розум гарячково перебирав варіанти, проте кожен з них розбивався об залізний фатум — доведеться розворушити згарище, яке вона власноруч запечатала майже два десятиліття тому. Думати про це було боляче, майже фізично нудотно, проте ціна будь-якого сумніву чи зволікання зараз вимірювалася життям і душею її єдиної доньки. 

Вона відчувала, як усередині все стискається від жахливого усвідомлення. Кожна клітина її тіла протестувала проти цього рішення. Кармілла стільки років ховала Кіру від Гліба. Вона мовчки спостерігала за тим, як небесна консисторія ламала його, виривала крила й нарешті стерла йому пам’ять, залишивши лише пустку там, де колись було небо, караючи за їхню неправильну, але таку солодку любов. 

Замість ангельських псалмів він тепер слухає гул холодильних камер, а замість світла бачить лише синюшну шкіру на секційному столі. Вечорами він п’є свій чай на самоті й навіть не підозрює, що десь у цьому місті росте його донька.

А тепер вона має прийти до нього в цей морг, розбити його вимушений спокій ущент і попросити врятувати дитину, про існування якої він навіть не здогадується. Врятувати від Люціана — того самого князя, який колись хотів володіти самою Карміллою, а тепер, за іронією долі, тримає в руках плід того самого “гріха”, за який прекрасний Гелларіель заплатив небу всім, що мав.

— Пробач мені, Глібе, — прошепотіла вона, ковтаючи сльози, і її голос поглинув голодний грибний ліс. — Але я повертаю тебе в цю дику гру. І ціна цієї гри буде вищою за твої крила. 

Вона заплющила очі, на мить дозволивши собі згадати його колишній погляд — чистий, осяяний незбагненним небесним сяйвом, яке колись розтопило її демонічну броню. Тепер вона мала особисто принести ніж і розрізати цей крихкий фальшивий спокій, який йому так дорого коштував, повернувши назад весь біль відібраної пам'яті. Це була зрада після зради, але на цій диявольській шахівниці у неї більше не залишалося жодної іншої фігури для порятунку їхнього спільного дитяти. 

Вона зробила різкий жест руками, відкриваючи портал не в замок Ашшр, і навіть не в академію до Дідька й не у свій особняк біля Лаври. Вона відкрила шлях на поверхню, прямо в серце Києва. 

Туди, де повітря пахло каштанами й вихлопними газами, а не сіркою й смертю. У тихий дворик, де в цей час Гліб зазвичай сидів на старій лавці й пив свою каву, дивлячись у небо, якого він не пам’ятав. Він не знав, що він насправді колишній ангел. Він не знав, що сьогодні його маленька реальність розлетиться на мільйон кривавих друзок.

І Кармілла впевнено зробила крок у портал…