Глава 2. Видіння під час трансу 

Хатина відьми скидалася на перевернутий череп якогось доісторичного чудовиська, оброслий мохом і обвішаний амулетами з кісток, що постійно стукотіли на вітрі. Цей моторошний стукіт скидався на дитячий сміх. Двері хатини були завішені шкірою невідомої істоти, яка досі здригалася від дотиків, наче намагаючись відчути тепло відвідувача.

— Я знаю, що ти стоїш там, донько роду Ашшр, — прохрипів голос зсередини, а Карміллі здалося, що хтось перетирає між жорнами каміння. — Твоя одіж так сильно пахне убієнними, що мої гриби почали в’янути. Я відчуваю твою лють — вона гірка, як полин, і гаряча, як кров твого прадіда. Заходь, поки я не передумала закривати один з гештальтів… 

Кармілла відхилила завісу, яка була чудернацько сплетеним волоссям грішників, і ступила через поріг. Всередині панував морок, розбавлений густим солодкуватим димом. 

Запах був нестерпним: суміш опіуму, розкладу й магічного диму, від якого в голові починало небезпечно паморочитися, а в носі — свербіти. На підлозі, серед розкиданих сушених капелюшків пекельного мухомора, сиділа Вельзеба власною розтріпаною персоною. 

Її шкіра кольором нагадувала старий пергамент, а очі були абсолютно чорні, без зіниць, наче дві дірки в безодню.

— Ти запізнилася, — відьма засунула в рот шматок яскраво-фіолетового гриба і почала повільно жувати, розмазуючи зеленуватий сік по підборіддю. — Ти прийшла вчора, щоб спитати про те, що станеться завтра. Чи навпаки, це залежить від того, з якого боку до цього підступитися… Твоє майбутнє вже давно стало чиїмось обідом, мисливице. У цій плісняві час тече, як патока взимку.

— Вельзебо, мені не до жартів, — Кармілла поклала руку на руків’я меча, демонструючи, що її терпіння на нулі. 

Обладунок тихо скрипнув, реагуючи на її напружені м'язи. 

— Моя донька зникла. Я не відчуваю її сили. Дідько каже, що вона під пекельним саркофагом. Якщо це справа рук когось із князів, я рознесу це пекло по камінчику.

— Саркофаги… — відьма гикнула, і з її рота вилетіла хмарка іскристого пилу. — Люди будують стіни, демони будують сейфи, а він… — вона тицьнула бруднючою пучкою кудись угору, — побудував клітку. Але кров… кров завжди знайде щілину. Ти боїшся, що вона в його онука?! О, цей хлопчик завжди любив колекціонувати рідкісні речі, особливо ті, що сяють. Твій коханець знову плакав сьогодні вранці. Чи то було вісімнадцять років тому? Він так красиво падав у твої обійми, донько роду Ашшр. Ти тоді пахла зрадою і медом.

— Досить патякати про минуле! — не витримала Кармілла, і в її очах спалахнув багряний вогонь Ашшрів. 

Хвиля її сили перекинула кілька вискоблених до білого черепів на полиці. 

— Де моя дитина? Кажи, поки я не змусила твої гриби рости на твоїх власних кістках! 

— Не хвилюйся так, демонице! — розсердилася відьма, якій не давали насолодитися власною виставою. — Усе буде, і буде вчасно… 

Вельзеба раптом завмерла. Її щелепа відвисла, а очі закотилися так, що видно було лише білки, вкриті сіткою чорних капілярів. Вона глибоко затягнулася димом від кадила, що висіло над нею, і її тіло почало вібрувати на неймовірній частоті. 

Кармілла зрозуміла, що ця клята провидиця прямо посеред сеансу з нею вийшла з власного тіла. Її тіло почало ледь помітно левітувати над підлогою, а повітря в хатині стало крижаним, вкриваючи зброю Кармілли тонким шаром паморозі.

— Бачу… — неочікувано для демониці прошепотіла відьма зміненим голосом, набагато вищим, чистішим і холоднішим. — Бачу чорну вежу, що впирається в хмари, де зорі кричать від жаху. Бачу золоту клітку, оббиту оксамитом, в якій зачинене дитя двох світів. 

“То де це?” — хотілося закричати Карміллі, та вона ледь стрималася, розуміючи, що коли відьма у такому стані, добитися від неї нічого неможливо.