Розділ 18. Пекельна відьма. “Шукай відмичку!”        Глава 1. У гості до старої Вельзеби    

Теперішнє, пекло … 🍄🔥💀

Місце, де жила Вельзеба, елітним районом Еребуса назвати було вкрай складно. Це була Пустка слизнів — кавернозна ділянка пекла, де замість дощу з неба падав попіл спалених надій, а повітря мало присмак гнилої м’яти й іржавого  заліза. 

Тут кожен ковток повітря дряпав легені, наче дрібне скло, а горизонт постійно тремтів у мареві від випарів сірчаних озер, що кипіли десь глибоко під ногами. 

Куди не кинь оком, не було ні замків, ні неону. Лише гігантські фосфоресцентні гриби, що сягали висоти п'ятиповерхових будинків, розкидали навколо себе хворе зеленувате сяйво. Ці гриби жили за рахунок ехо-страждань нижчих душ, їхні капелюшки повільно рухалися в такт агонії тих, хто заблукав у цих землях назавжди. 

Між ніжками цих велетнів розросталися попелясті моховики — дрібніші утворення, що нагадували згустки застиглої крові. Коли хтось проходив повз них, вони випускали хмари спор, які шепотіли голосами померлих грішників, намагаючись збити подорожнього зі шляху.

Особливе місце в екосистемі пустки посідали псевдоскляні терни — прозорі й гострі як бритва ліани, що обвивали ніжки велетенських грибів. Вони не мали листя, лише пульсуючі жили, по яких текла майже чорна жовч. Ці ліани реагували на тепло: варто було живому створінню наблизитися, як терни починали повільно розвертатися, наче щупальця, вишукуючи найменшу шпаринку в захисті, щоб випити краплю чужої енергії.

А біля самого входу до каверни Вельзеби кущилася гнилоцвітна папороть. Її ваї були вкриті слизом, що світився тьмяно-фіолетовим, і замість квітів вона раз на сторіччя випускала око безодні — м’ясистий бутон, який, розкриваючись, справді дивився на світ вертикальною зіницею. Кажуть, Вельзеба використовувала цей пилок для своїх найсильніших зілль, бо він дарував здатність бачити істину там, де панує вічна темрява.

Навіть каміння тут було живим: поросла шерстю тартару — коротким жорстким ворсом, що нагадував хутро облізлого звіра, — земля під ногами здавалася теплою і злегка здригалася, ніби Пустка слизнів була частиною якогось велетенського, приреченого на вічні муки організму.

Кармілла йшла вузькою стежкою, а під її ногами хлюпав липкий ґрунт, що нагадував розріджену плоть. Знаючи, як тут пекельно гарно, вона ще вдома перевдягнулась у бойовий обладунок мисливиці Ашшр: надміцна шкіра змія-пустотника щільно обтягувала тіло, на стегнах у важких піхвах спочивали клинки з чорної криці, здатні розрізати навіть безтілесного духа, а на грудях блимав червоним рубін-накопичувач. 

Кожен її крок супроводжувався глухим гулом магічної напруги, що розходився від рубіна крізь пластини обладунку прямо в багряні жилуваті візерунки на її шкірі. Вона була вищою хижачкою, для якої цей гнилий заповідник смерті був лише прикрою перешкодою на шляху до мети. Але сьогодні ця хижачка, по суті, перетворилась на прохачку, хоч зовсім безпорадною її навряд чи можна вважати. 

Спина Кармілли була натягнута наче струна, а важкі клинки при ходьбі ритмічно стукались об шкіру обладунку, немов попереджаючи будь-яку пекельну тварюку, яка наважилася б визирнути з-під фосфоресцентних шапок грибів: один хибний рух — і її суть стане поживою для кривавого рубіна. 

Звичайною собі відьмою Вельзебу могли вважати тільки справжні дурні. Вона насправді була напівдемоницею, в чиїх жилах текла кров прадавніх — тих, хто був тут ще до того, як Люцифера виперли з небес за надмірне вольнодумство і нахабство. Вони б його і зовсім розвіяли, так сила у Чорного янгола була така, яка могла зрівняти тодішнє небо з зачатками пекла, а він би й не помітив. 

Її природа була чужою навіть для пекла, бо кров не належала ні до янгольського світла, ні до звичного демонічного хаосу. Це була темна матерія первісного мороку, що застигла в жилах. І саме до неї знову довелося йти Карміллі…