Розділ 17. Люціан. Полювання на “відступницю”         Глава 1. Завдання для Баала     

Минуле, Еребус… 

— Ти ж викликав мене не для того, щоб обговорювати дислокацію легіонів на кордоні з Льодовими горами, Люціане, — Баал стояв посеред кабінету князя пітьми, і від його присутності повітря наповнилось важким смородом застиглої лави. 

Товсті залізні пластини його обладунку тихо рипіли при кожному подиху, наче звір, що чекає, щоб напасти.  

— Кажи прямо: чию голову я маю принести тобі цього разу?

Люціан сидів у кріслі, і його обличчя, зазвичай непроникне, наче відлите з темної бронзи, здавалося витесаним із мертвого каменю. У його рисах не було й натяку на людську м'якість — тільки гострі кути, що ще більше загострювалися через хижий вишкір і очі, які горіли жагою розправи. 

Шкіра, навіть на вигляд дуже щільна як для звичайної плоті, ледь помітно відсвічувала металічним блиском під світлом смолоскипів, підкреслюючи його приналежність до вищої касти ловців. 

Його пальці, довгі й тонкі, неприродно міцно стискали підлокітники, обтягнуті шкірою грішників. Він крутив у руках старовинний кинджал — сімейну реліквію ловців, якою його предки колись знімали шкіру з демонів-дезертирів. Сталь цього кинджала поблискувала ледь помітним фіолетом, відчуваючи бажання свого господаря.

— Не голову, Баале. Мені потрібна вона сама. Живою, — Люціан підвів погляд, і в його зіницях спалахнуло тьмяне червоне марево. 

Це був погляд князя пітьми, у якому не було навіть натяку на якісь залишки милосердя. 

— Кармілла загралася. Вона принесла на собі заразу, яка може зжерти весь цей замок. Озон, світло… мені байдуже, як ти це називаєш. Вона смердить небом так сильно, що я чую цей сморід навіть крізь товщу камінних стін. Я хочу, щоб ти знайшов її на поверхні й доставив сюди.

— Живою? — Баал низько зареготав, поправивши важкий наплічник. 

Звук його сміху нагадав хрускіт кісток у жорнах, та на Люціана це не справило жодного враження. 

— Ти знаєш Карміллу. Вона не піде за мною з власного бажання. Якщо я спробую її взяти, половина поверхні злетить у повітря. Вона з роду Ашшр, Люціане, вона швидше розірве себе на шматки, ніж дозволить надіти кайдани.

— Мені байдуже на поверхню! — Люціан різко встав, і кинджал зі свистом встромився у стіл, розколюючи масивну дубову стільницю навпіл. — Використовуй кайдани з мертвої сталі. Ті самі, що випивають волю разом із кров’ю.  

Баал застиг, і його важка щелепа ледь помітно сіпнулася. Він бачив багато страт, але це… Генерал пам’ятав, як ще не так давно за мірками демонів Люціан полірував фамільні персні, готуючись назвати Карміллу своєю дружиною. 

Тепер же він наказував застосувати до неї інструменти для найнижчих відступників. Баал перевів погляд на Моргану — старша сестра Кармілли лише переможно примружилася. Чорт забирай, ці сімейні ігри Ашшрів завжди закінчувалися морем крові, але Люціан переходив межу.

— Кайдани? Для Кармілли? — голос Баала став хриплим, наче він кілька ночей провів у битвах з нижчими істотами, які час від часу намагалися пробратися в Еребус через пекло. — Ти забуваєшся, Люціане. Вона не просто твоя піддана. Вона — молодша онука старого Ашшра. Того, котрий не підкоряється навіть твоєму дідові… 

— Я це пам’ятаю… — процідив князь пітьми, ввімкнувши режим “я тут головний”. 

— Щось не схоже, повелителю… — Баал, який дурнем ніколи не був, намагався достукатися до здорового глузду Люціана. — Якщо ти повернеш її главі роду в кайданах із мертвої сталі, він вирве тобі хребет раніше, ніж ти встигнеш вимовити слово “екзорцизм”. Ашшри горді, як саме першополум'я. Вони самі карають своїх зрадників, і вони не дозволять ловцю, нехай навіть князю пітьми, катувати свою кров, які б доводи ти потім не використав. 

Люціан дивився на підданого мовчки і навіть не моргав…