Глава 6. “Тобі треба до Вельзеби...”    

Діана здригнулася. Стара, як саме пекло, Вельзеба. Пекельна відьма, провидиця, яка жила в печерах, де час згортався в кільця, як стрічка ДНК. Вона була божевільною, розмовляла з минулим, як з майбутнім. Саме вона вісімнадцять років тому дала той самий флакон із фіолетовим зіллям.

Демониця досі пам'ятала її сміх, коли вона підмішувала ту отруту у вино для Гелларіеля. Це був не напій забуття чи приворотне зілля — навпаки, зілля діяло куди підступніше. Воно в одну мить зірвало всі небесні запобіжники, випалило святі обітниці й розбудило в янголі таку нищівну жагу, перед якою схилилася навіть його чиста душа. 

Той напій не вкрав його пам'ять, він змусив Гелларіеля хотіти гріхопадіння, але саме це зрештою подарувало Діані Кіру. Той відьомський сміх і досі снився їй у кошмарах, перемежовуючись із плачем немовляти й спогадом про те, як світло в очах янгола перетворювалося на розплавлений темний мед.

— До цієї старої маразматички? — прошепотіла Діана. — Ти ж знаєш, вона ніколи не дає адрес. Вона лише заплутує все ще більше.

— Вона бачить душі, Кармілло. Навіть під щитами князів. Вона бачила ту пожежу у жилах твого янгола ще до того, як ти відкоркувала пляшку. Вона знає, де зараз Азара, — він назвав її доньку істинним іменем, — бо вона бачить не стіни хмарочосів, а биття її серця. Її пророцтва брудні, як дно моїх котлів, але вони ніколи не брешуть.

…Діана згадала ту ніч у катакомбах. Запах вогкості, смак зілля на губах і очі Гелларіеля, в яких тоді вперше згасло небо. Кожна хвилина того щастя тепер поверталася до неї дивним страхом.

— Якщо я піду до неї, вона знову зажадає ціну, — Кармілла потерла обличчя руками. — І я боюся, що цього разу ціною буде правда, до якої я не готова. Вона здере з мене шкіру, аби подивитися, що залишилося від колишньої мисливиці.

— Вибору немає, — побачити винуватий вираз морди Дідька випадало далеко не кожному, а Карміла зараз на нього дивилася. — Йди до Вельзеби. А я спробую “підкрутити” налаштування саркофагів звідси. Спробую знайти ту саму аномалію, де зник її слід.

Кармілла кивнула. Вона відчувала, як усередині неї прокидається не просто демониця, а та сама пекельна мисливиця, готова розірвати будь-яку завісу. Вона вийшла з кабінету й попрямувала до чорних сходів, що вели в підземелля академії.

— Ну що ж, стара відьмо, — процідила спадкоємиця роду Ашшрів, зупиняючись перед важкою завісою, за якою пахло паленими травами й вічністю. — Подивимося, що ти там наворожила. Тільки спробуй сказати, що я її втратила. Я особисто вирву тобі язика, навіть якщо ти бачила зародження цього клятого пекла.

Стиснувши кулаки, вона відчула, як магія Ашшрів тече по її жилах, наче рідкий свинець. Потім відхилила завісу й ступила в морок.

Карміла поняття не мала, що цієї самої миті її Азара вже виходить із ліфта, прямо в обійми розкоші вежі Ad Inferos, а Люцифер починає свою велику партію, де Кіра — це не просто пішак, а ферзь, який щойно оголосив шах усьому пеклу.

А в темряві підземелля вже божевільним сміхом сміється відьма Вельзеба, розсипаючи кістки, які вперто складалися в малюнок крил, замараних у чорну кров Ашшрів. Кістки стукали по камінню, вибиваючи ритм неминучої катастрофи, яка пахла фіолетовим зіллям і втраченим небом. 

Але було ще щось, чого побачити не могла навіть пекельна провидиця…