Глава 3. До Дідька за порятунком    

— Ні… чому ти мовчиш? — Діана відсахнулася, її обличчя спотворилося від жаху. — Невже її поглинула тінь одного з князів? Якщо вона потрапила до когось із верхніх, вони відчують цей коктейль. Вони відчують, як морок Ашшрів роз'їдає світло Гелларіеля, створюючи щось, перед чим схилиться навіть Еребус. 

Кармілла замислилась. Якщо вони зрозуміють, що вона — гібрид, думала вона, вони спробують перетворити її на розпечене тавро для Люцифера, якому, в принципі, все… до пекельної дупи. Але… я можу не встигнути витягти доньку до того, як вони розірвуть її на шматки, намагаючись вивчити цей чортів феномен!

Вона відчула, як її власна магія дає осічку, розсипаючись марними іскрами на підлозі. В пеклі не було сили, здатної протистояти Азазелю в чесному бою, але в тіні древніх замків панувала підступність, проти якої навіть кров прадіда була безсилою.

Тож їй потрібен той, хто був її спільником усі ці вісімнадцять років. Той, хто сховав її на поверхні, купив їй легенду лікаря і хто був єдиним, кому вона могла довіряти в цьому зміїному кублі.

“Діду, ти чуєш мене?” — подумки крикнула вона через закритий ментальний канал. 

“Чути тебе, Кармілло, — це все одно що слухати пожежну сирену під час медитації, — відгукнувся в голові спокійний, з легким присмаком іронії голос Люцифера. — Ти в замку? Твоя енергетика фонить так, що в мене в академії привиди почали непритомніти з переляку”. 

“Кіра зникла. Я вже йду до тебе, тож готуй щось міцніше за чай, бо я готова зрівняти цей світ із землею”, — видихнула Кармілла, одночасно відкриваючи прохід у Академію пекла. 

“Тільки не знеси мені вхідні двері, я їх щойно реставрував після візиту Моргани”, — сухо зауважив він.

Діана знову зробила пас рукою, розриваючи простір. Академія пекла була територією Люцифера — місцем, де панував дивний для цих місць порядок. Дідько був естетом стратегії. Він не любив криків, вважаючи тортури ознакою обмеженого розуму. 

Саме він якось їй сказав: “Твоя донька — це те саме “неправильне” світло, яке нарешті підпалить це застійне болото. З нею ми перестанемо просто виживати й почнемо відчувати світ на смак, навіть якщо цей смак буде залізним”.

За мить вона випала прямо в його кабінет. Дід сидів у глибокому шкіряному кріслі, повільно обертаючи в пальцях шахову фігуру, виточену з чиєїсь кістки. Вона випромінювала ледь помітне, мертвенно-блакитне сяйво, що вихоплювало з темряви його обличчя. 

Зараз він виглядав як поважний професор старої школи: дорогий твідовий піджак, погляд, що прошиває наскрізь, і срібляста сивина на місці лисини, яка давно стала візитівкою його пекельного образу. Що це? Дідько лисий вирішив змінити імідж?! 

Побачивши розлючену Діану, він відклав фігурку і звичним жестом почухав основу одного з рогів, що зараз ледь помітно проступали крізь волосся — стара звичка, яка з’являлася в нього лише в моменти справжньої задуми. Але під цією маскою затишку пульсувала важка сила Повелителя пітьми. Тіні в кутках його кімнати згустилися, набуваючи обрисів мовчазних вартових.

— Я її втратила! — випалила Діана.

Старий демон припинив чухати рога і нарешті підвів на неї погляд. Він згадав ту саму ніч, коли Кіра тільки народилася, і він вперше взяв її на руки. Тоді він сказав Діані те, що вона запам’ятала назавжди: “Твоя мала — це не просто дитина. Це наш єдиний шанс припинити просто рахувати грішників і нарешті згадати, як це — коли в жилах тече щось гаряче”.