Глава 2. “Покажи мені дитя моєї крові..”    

Азазель, який уважно дивився на молоду демоницю, навіть не думав берегти її почуття. Він демон чи як?! А раз демон, правнука повинна розуміти, з ким говорить, а то ніяк не можна до рук прибрати. 

— Ну ти ж… намагаєшся зараз мені брехати, — глава роду примружив очі, і в їхній глибині промайнув багряний спалах. — Я відчув відлуння світла, Кармілло. Справжнього чистого світла, яке нашому світу належати не може. Якщо ти думаєш, що зможеш заховати сонце в підвалі й воно не пропалить тобі дах, — ти помиляєшся. Я сам гляну, що там за “справи” у місті пророків. 

Скло дзеркала вкрилося павутиною тріщин, наче від удару невидимого молота, і Азазель просто щез, а Кармілла насправді видихнула, бо якщо Дідька, не кажучи вже про Люціана, якому могла й накостиляти під настрій, вона не боялася від слова “зовсім”, то глава роду Ашшр умів нагнати справжнього жаху, хоч ніколи не зробив їй нічого лихого.

Дзеркало згасло, лишивши по собі лише шар інею на склі, який почав стікати брудними сльозами. Діана зрозуміла: запобіжники у доньки злетіли, і її хтось полонив, бо вона просто не вміє користуватися своєю силою, тому вона й проривається такими спалахами. 

Азазель, який втручається тільки тоді, коли сам вважає за потрібне, точно не чекатиме, поки ситуація розсмокчеться сама. Він почне власне полювання, і якщо знайде Кіру в біді, то не просто забере її — він випалить усе живе навколо, аби жоден свідок не встиг роздивитися, що саме тече в її жилах. 

Його захист був страшнішим за будь-який напад, бо для патріарха Ашшрів Кіра була не просто онукою, а найвищою ставкою у грі, де на кону стояв новий порядок двох світів.

Вона задіяла “Шепіт безодні” — техніку, від якої в живих людей розум плавиться, не витримуючи тиску істини. Світ навколо став прозорим і вивернутим, наче розтягнута на дибі шкіра.

Діана бачила затори на мосту Патона, бачила грішні сни пацієнтів у своїй клініці, бачила навіть те, як піднімається пара з каналізаційних люків… але Кіри не було ніде. Тільки чорна пляма в центрі міста, яка пульсувала ненавистю й холодом. Саркофаг Люціана — ця чортова розробка для приховування гріхів вищої касти — спрацював чудово. Так, як він і мав спрацювати. 

— Значить, граємо по-дорослому, — процідила вона крізь стиснуті зуби. 

Різкий жест рукою — і повітря перед нею розійшлося, як стара тканина під гострим скальпелем. Потягнуло озоном, старою сіркою й витриманим століттями страхом. Портал пручався, саркофаг на поверхні намагався виштовхнути чужорідну силу, але лють матері була сильнішою за будь-яку інженерію пекла. 

Всього один маленький крок — і особняк біля Лаври зник, поступившись місцем холодному, дзеркальному залу родового замку Ашшр у Нижньому світі. Тут гравітація була іншою — Діана не змінила іпостась, і вона навалилася на плечі, наче свинцевий плащ.

У замку панував морок, настояний на запаху тисячолітнього каменю. Діана підійшла до Ока істини — велетенського моноліту з чорного обсидіану, який Азазель колись виміняв у сліпого вартового на межі хаосу, віддавши за нього власні сльози — єдині, які він пролив за всю свою вічність. Камінь не просто відбивав світло, він ніби засмоктував його всередину, вивертаючи назовні приховану правду. 

— Покажи мені дитя моєї крові! — наказала вона, з розмаху вдаривши долонею по крижаній поверхні. 

Кров із розбитої об камінь руки миттєво всмокталася в чорне скло, активуючи древній механізм. Обсидіан завібрував, поверхня пішла колами, наче киплячий гудрон, з якого намагаються випливти на поверхню душі найбільших грішників. 

Але замість обличчя доньки Діана побачила марево. Густий, чорно-синій туман, крізь який примарно проступали шпилі висоток, але жодної чіткої деталі. Дзеркало наче знущалося, показуючи лише натяк: Кіра в епіцентрі гри, правила якої писав не Дідько, а хтось значно амбітніший і голодніший. Ну, чи дурніший, то вже з якого боку подивитися…