Глава 4. Усвідомлення того, що сталося 

Демониця підвелася, повільно і граціозно, як справжня представниця древнього Ашшр. Її погляд на мить затримався на мені — у ньому було щось таке, чого я сходу не зміг розгадати. Надія чи прощання?

Наступної миті вона так само повільно підійшла до мене й обвила мою шию своїми тонкими, хоч і сильними руками. 

І поки я стояв як останній бовдур, легенько притримуючи її за спину, моя демониця різко притулилась до моїх грудей, слухаючи, як б’ється сильне янгольське серце, і так само різко припала до моїх губ у жорсткому поцілунку, немов намагаючись випити саму мою душу…  

Я відчув, як її серце б’ється у відповідь — у тому ж збитому зрадницькому ритмі, що не залишав жодних надій на прощення.

А потім, так само різко відірвавшись і залишивши у моїх грудях болючу пустку, Кармілла пішла, не озираючись. Я хотів гукнути її, але голос застряг у горлі, перетворившись на гарячий клубок, який неможливо було виштовхати. 

Куди вона йде? В Еребус, де кожен камінь за її спиною може стати катом? Я знав, що її рід — Ашшр — не прощає слабкості, а те, що ми залишили у катакомбах, у готелі й на підлозі цього костелу, було гіршим за слабкість. Це було зреченням. 

Її самотня постать розчинялася в сутінках, залишаючи по собі лише тонкий шлейф згорілого озону й ароматів Нижнього світу. Кожен її крок віддавався у моїй голові ударом похоронного дзвону, і я розумів, що з цим її відходом я втрачаю єдине, що змушувало мою нову, хоч і понівечену суть відчувати життя. Простір між нами розширювався, стаючи непрохідним курганом із гріхів, яких ми більше ніколи не зможемо спокутувати. 

Уявляю її серед тих холодних кабінетів, під пильним поглядом Люціана, і мої нутрощі згорталися в тугий вузол. Вона — демониця, вона сильна, але зараз вона несла на собі запах мого світла як мішень, яку неможливо приховати. 

Як же я ненавидів себе за те, що не міг її захистити! І ще дужче — за те, що дозволив собі стати причиною її майбутніх поневірянь. 

Боже, як я зневажав кожну клітину свого тіла, що досі пульсувала відлунням її дотиків! 

Це тіло, створене для служіння вищому замислу, тепер зраджувало мене кожним своїм видихом. Я відчував, як під шкірою, де раніше текли чисті ріки благодаті, тепер закипає важка темна лімфа новонародженого гріха. Вона перетворювала мої колись бездоганні рефлекси на якісь звірячі голодні пориви, і найстрашнішим було те, що ця мутація приносила мені дике, майже збочене задоволення. 

У голові проноситься, що я — серафим, чиста думка Творця, воїн, що мав бути мечем, а став воском у її руках. Ця любов стала не даром, а пухлиною, яка розросталася в мені, витісняючи все святе, перетворюючи мою гордість на попіл. 

О, як же я ненавидів кожну мить своєї пам'яті, яка зрадницьки прокручувала смак її губ! І ненавидів свою душу, яка вперше за тисячу років відчула себе не частиною хору, а самотньою зраненою істотою. Я знав, що маю просити прощення, але замість молитов у моїй голові звучав лише ритм її дихання. 

Опускаюсь на коліна прямо в калюжу чорної води, що вилилася з купелі, байдужий до того, як колись чистий мармур бруднить мої коліна. Пальці знову занурилися в рідину, але тепер я не намагався відмитися, я просто хотів намацати на дні бодай уламок того янгола, яким був ще годину тому. Та там не було нічого, крім мого власного, понівеченого болем силуету, що повільно розчинявся у пітьмі земної ночі. 

…Знову ловлю поглядом її тендітний силует, який зникав у невідомості, а сам так і стою біля чорної води, слухаючи, як у моїй голові остаточно затихає небесний хор, поступаючись місцем невимовно гучній тиші земного буття. І ця тиша мене лякала своєю непередбачуваністю, бо в ній більше не було місця для Бога — тільки для нас двох…