Глава 3. Солодке отруєння силою Ашшр…

 Кам'яна колона за її спиною здавалася крижаною, але між нашими тілами вирував справжній пекельний вогонь. Я втискався в неї так, наче хотів проламати її демонську сутність, дістатися до самого ядра її душі й випалити там усе своїм колишнім світлом, але натомість сам тонув у її глибині. Її стегна стискали мої боки, як лещата, і кожен мій рух супроводжувався тихим болісним шелестом пір'я, що ламалося об грубий камінь старої церкви.  

Це була не просто близькість тіл, це було божевільне прагнення розчинитися, зникнути один в одному.

Кожен мій поштовх випалював між нами межі, наче ми були двома зірками, що зіткнулися у далекій пустці, аби породити новий всесвіт. Вона вигиналася піді мною, впиваючись нігтями в мою спину, розриваючи шкіру там, де кріпилися крила.

Заплющивши очі, я відчував, як золотиста кров змішується з її чорною, гарячою, як лава. Ми були клубком м'язів, криків і чистої первісної енергії, яка випалювала повітря навколо нас. Озон неба змішувався з сіркою пекла, створюючи нову, небезпечну атмосферу, в якій могли дихати тільки ми двоє.

Моє пір'я, що торкалося її стегон, ставало попелястим. Кожен мій рух всередині неї руйнував чергову печатку моєї святості. 

Я чув, як ламаються мої небесні обітниці — фізично, зі звуком тонкого кришталю, що тріскається під важким підбором. Моя благодать виходила з мене з кожним її стогоном, втягуючись у її темне голодне лоно, а натомість я отримував її чисту нестримну силу Ашшр. Це був страшний обмін, солодке отруєння, від якого мої легені горіли, а розум відмовлявся рахувати втрати. 

Я бачив, як на стінах костелу танцюють наші тіні — величезні, химерні, де янгольські крила спліталися з демонськими рогами в одну нерозривну форму. Ці тіні здавалися мені справжніми господарями цього місця, а ми — лише їхніми слабкими відбитками.

Це був первісний хаос, але в цьому хаосі був найвищий порядок, який я коли-небудь відчував.

Вона простогнала моє ім'я, і цей звук пройшов крізь мене електричним розрядом. Останньої миті мені здалося, що я не просто падаю — я стаю самим падінням, я стаю вогнем, який очищує все старе. 

І я відчув, як у цьому ритмі, на межі болю і найвищого блаженства, переплавляються самі наші суті, виливаючись у щось нове, для чого поки ще не вигадали назви ні на небі, ні у пеклі.

Коли все скінчилося, на нас важким пекельним молотом упала громова тиша. Кармілла лежала хоч і піді мною, але на моїх крилах, які захищали її тіло від холоду плит, і її біле волосся розсипалося, як сніг на згарищі, контрастуючи з моїм чорним.

Підводжуся, притримуючи свою… демоницю й важко дихаючи. Мої руки знову були брудними. Брудними від поту, від її тепла, від самої суті гріха, який щойно став моїм порятунком. 

— Ти… йдеш? — просто спитала вона, не розплющуючи очей. — Залишиш мене саму? 

У її голосі я не почув упевненості, лише тиху втому, і мені стало ще паскудніше на душі. Немов я зрадив не лише саму свою суть, а тепер і її, цю чисту у своєму гріху демоницю. 

— Я не просто йду, Кармілло. Я випадаю з ієрархії, — тупо дивлюся на своє відображення в купелі. Вода в ній почорніла. — Ти кажеш, Всесвіт має розвиватися? Що ж… ми щойно ще раз натиснули на спусковий гачок.

Почорніла вода в мармуровій чаші більше не показувала мого обличчя — там була лише суцільна непроглядна безодня, з якої на мене дивилося щось чуже й моторошне. Навіть моє понівечене пір'я, що впало туди під час нашої пристрасті, миттєво розчинялося, перетворюючись на темний слиз. Храм навколо нас ніби зменшився, втратив свою велич, ставши звичайною старою коробкою з каменю, з якої назавжди пішов Бог. Чи, може, його тут і не було?

Я знав, що скоро мої крила почнуть осипатися попелом. Скільки мені залишилося? Може, секунда, може, вічність, але це однаково колись мало статися. Я знав, що небо закриється для мене назавжди. Але стоячи там, у понівеченому костелі, я вперше за останнє століття не хотів мити рук.

— Поговори зі своїм Люцифером… він… у вас розумний, хто б і що не казав, дивлячись на Карміллу, яка тримається з останніх сил, щоб не розплакатись перед Янголом, накидаю на плечі рештки сорочки. — Бо якщо ми не знайдемо спосіб легітимізувати цей хаос, він просто нас зжере. 

Почувши це прохання, Кармілла якось злякано глянула в мої очі, наче не вірячи моїм словам, але я говорив абсолютно щиро. І я поки не знав, що буде якщо не втрутиться якась вища мудра древня сила…