Глава 2. Назад шляху однаково немає… 

Я різко розвертаюсь, виплеснувши воду на холодні плити, бо все моє нутро кричало, що я повинен їй заперечити. Повинен. Заперечити.

— Всесвіт не “рухається”, він руйнується! — хапаю її за плечі, вп’явшись пальцями у тонку шкіру й залишаючи на ній багряні мітки. 

Я дивлюся на ці сліди своєї люті й розумію, що вже не рятую світ, а просто намагаюся не дати йому розчавити нас обох. 

— Ти розумієш, що ми робимо? Небо — це порядок. Пекло — це хаос. Вони не мають перетинатися в одному ліжку! Це закон інерції душ. Якщо ми змішуємо ці стихії, ми створюємо аномалію, яку система потім просто видалить. 

Кармілла розсміялася, і в цьому сміху було стільки гіркої істини, що мені захотілося затулити руками вуха, а краще взагалі запечатати їх воском. Щоб тільки не чути цього сміху, від якого у мене розривається навпіл серце! 

— Система... — вона виплуталася з моїх рук і зробила коло навколо купелі. — Ти досі віриш у ці казки? Пам'ятаєш садок першовитоків? Коли ми були зовсім малими, до того, як нас розвели по різних таборах і навчили ненавидіти одне одного за розкладом?

Я заплющив очі, і на мить перед очима спалахнуло марево: нескінченні поля золотого колосся, де маленькі істоти з пухнастими крильцями гралися у піжмурки з тими, у кого вже прорізалися маленькі гострі ріжки. Там не було вищих і нижчих, не було неба і пекла. Ми просто вчилися взаємодіяти. Ми були частинами одного механізму, який пізніше хтось вирішив розібрати на запчастини і розкидати їх у протилежні табори.

— Ми тоді будували спільні замки з піску, Гелларіелю, — тихо продовжила вона. — А тепер ти миєш руки після кожного мого дотику, наче я — чума. Але поглянь на себе. Твоє світло… воно закостеніло. Воно не світить, воно лише засліплює тебе самого. Небу потрібен рух. Пеклу потрібна структура. Світ задихається у цій вічній біполярності.

— І ти думаєш, що ми… що наші спільні ночі — вихід? Двоє зрадників у покинутій Богом і людьми церкві?

— Я можу поговорити з Дідом, — вона підійшла ближче, її очі горіли багряним вогнем старшої крові Ашшр. — Він старий, він бачив початок усього. Він знає, що догмати — це лише стіни для тих, хто боїться справжньої сили. А ти? У тебе на небі залишився бодай хтось, хто не перетворився на тупу вперту статую? Хтось, хто хоче змін?

Я згадав Рафаїла. Його сумні очі, коли він дивився на застиглі лики архангелів. 

— Можливо… — видихнув, думаючи про її слова. — Але Рафаїл… він дуже обережний. Він бачить тріщини в системі, але боїться, що якщо ми почнемо ремонт, усе зненацька впаде нам на голови.

— То нехай падає! — Кармілла рвонула на мені тонку лляну сорочку, оголюючи груди. — Краще згоріти в іскрі нового світу, ніж повільно гнити у старому. 

Тканина розлетілася з тихим тріском, оголюючи моє тавро серафима, яке при наближенні Кармілли почало пульсувати не золотом, а тривожним кривавим багрянцем. Вона не чекала моєї згоди — вона брала своє з викликом істоти, яка підписала собі смертний вирок і збирається насолодитися кожною секундою перед стратою. Її пальці, холодні на кінчиках і гарячі біля долонь, дряпнули мої ключиці, залишаючи смуги, від яких боліло серце.  

Вона вп’ялася у мої губи — не поцілунком, а якимось відчайдушним болем. Її язик був смаком забороненого плоду, гострого і солодкого водночас. Моя благодать спалахнула диким болісним протестом, який миттєво перетворився на первісну жагу. Боже мій, як же я її хочу!..  

Штовхаю демоницю до колони, і м’який звук дотику її тіла до каменю розганяє останніх птахів під куполом.

Мої крила інстинктивно розгортаються на всю ширину, закриваючи нас від залишків святого місця, створюючи кокон із білого пір’я й густої темряви. У цій тісній інтимності відчуваю, як моє світло задихається, поступаючись місцем первісному голодному мороку.

Все! Шляху назад однаково немає! Я входив у неї з люттю, якої не знав жоден Янгол, — люттю істоти, що вперше відкрила в собі немилосердну жагу. Це був не просто гріх, це було моє власне розп’яття, на яке я йшов добровільно і з жадібністю.