Розділ 15. Гелларіель. Його солодкий гріх…          Глава 1. “Від тебе тхне пеклом!..”    

Минуле, Земля… 

Вода в купелі була крижаною, але холоду я не відчував. По лікті занурюю руки у мармурову чашу, висічену ще за часів, коли цей костел був справжнім центром віри, а не притулком для двох вигнанців, які самі собі організували таке життя. Я дивлюся, як мої пальці тремтять під водою, наче намагаються схопитися за залишками святості, що розчиняються в темряві швидше, ніж я встигаю кліпнути очима.

За звичкою, яка з’явилась у мене не так давно, тру шкіру так сильно, що суглоби спочатку червоніють, а потім біліють. Мені здається, що ще мить — і я роздеру їх до крові, та зупинитися не можу. Пальці рухаються самі собою, гарячково й маніакально, а під нігтями починає пульсувати розпечений біль, голками розбігаючись по всьому тілу. Цей біль — єдине, що ще пов’язує мене з реальністю, не даючи остаточно збожеволіти від її запаху. 

Колись ця вода закипала б від моєї присутності, благословенна світлом сьомого неба, а тепер вона залишалася байдужою й темною. Срібне сяйво, що раніше струменіло з моїх долонь, тепер виходило тонкими, хворобливими нитками, які одразу ж гасли у мармуровому резервуарі. Я відчував, як кожна молекула крижаної рідини намагається виштовхнути мене, мов чужорідне тіло, що осквернило священне джерело своєю наготою. 

Бо я відчуваю на собі не пил доріг і не кров ворогів. Я відчуваю її. І цей запах неможливо змити: він просочився у мої пори, став частиною мого дихання. 

Густий аромат розпеченого базальту, гіркий присмак вікового попелу і той нестерпний демонський дух, що нищить мою благодать швидше, ніж сірчана кислота роз’їдає плоть. 

Він в’їдається під шкіру, замінюючи небесний ефір на отруту, і кожна секунда цього омивання — лише марна спроба повернути себе собі. Але під пальцями я все одно відчуваю лише тепло її тіла, яке тепер палить мене сильніше за пекельний вогонь. Здається, сама моя сутність вигинається назустріч цьому вогню, зраджуючи небо кожним ударом серця.

— Ти знову намагаєшся відмити те, що вже стало частиною твоєї ДНК, Янголе, — її голос розірвав тишу, як тупий ніж рве шовк. — Скоро ти зітреш себе до кісток, але все одно будеш пахнути мною.

Я не обернувся. Мої крила, важкі й уже тьмяні, безсило звисали за спиною, торкаючись мокрої підлоги. На це було так боляче й гірко дивитися, що я мимоволі скриплю зубами. 

— Тобі час іти, Кармілло. Від тебе тхне пеклом сильніше, ніж зазвичай. Твоїх крил не видно, але я чую, як вони б'ються об ці стіни, наче хочуть звалити це склепіння нам на голови.

— А ти пахнеш страхом, — вона виникла за моєю спиною. — І мені боляче це розуміти, мій гордий і сильний Янголе… 

Я не почув кроків — вона просто зникла там, де була досі, й так само з’явилася позад мене, притиснувшись гарячим тілом до мого хребта, прямо між основами крил. 

Цей дотик відгукнувся в мені судомним спалахом. Там, де пір'я кріпилося до плоті, моя ангельська анатомія була найвразливішою, і Кармілла чудово це знала. Вона притискалася так тісно, ніби намагалася проплавити своїми грудьми мій захисний шар, і я відчував, як крізь лляну тканину сорочки проступає її нелюдський жар, що змушував моє застигле серце робити важкі болючі удари. 

— Ти боїшся не мене, Гелларіелю. Ти боїшся, що Всесвіт нарешті почав рухатися, а ти застряг у своїх старих догматах. 

Ч-чорт! Вона, як завжди, права! Вона знову права…