Розділ 14. Валентин. Ціна питання        Глава 1. Про великого сірого Вовка й маленьку Червону шапочку    

Теперішнє, Земля й Еребус… 

Валентин нарешті повернувся і глянув дівчині прямо в очі. Кіра очікувала побачити що завгодно: гнів, хтивість чи холодну байдужість, але наткнулася на чистий, майже науковий інтерес, змішаний із легкою дозою азарту. Та невже?

— Я радий, що ти прийняла моє запрошення у гості. То повечеряємо?

Він жестом вказав на невеликий стіл, що стояв осторонь від моніторів. Там не було пафосної сервіровки — лише два келихи, пляшка якогось темного вина і страви, що пахли прянощами й… чомусь вогнем.

Кіра не зрушила з місця. Вона повільно опустила рюкзак на підлогу, не зводячи з нього очей. Тепер, коли він стояв перед нею, вона відчувала, як її платинова енергія б’ється об його ауру, наче хвилі об скелю. Він не просто не здригнувся — він вбирав це напруження, як губка. Що за… дивний чоловік?

— Ви завжди починаєте з вечері, коли привозите дівчат у підземелля? — вона зухвало примружилася. — Чи це такий спосіб перевірити, чи не отрую я вас під час десерту? 

Валентин, дивлячись на це поки незбагненне для нього диво, голосно розсміявся: 

— А ти зухвала! Не боїшся, що великий сірий Вовк з’їсть маленьку Червону шапочку? 

— Ну… якщо не боїться зламати зуби або вдавитися, хай… спробує! — Кіра вже розуміла, що її несе, але зупинитися чомусь не могла. 

Відсміявшись, він знову махнув рукою в бік столика, запрошуючи, і вона інстинктивно зробила маленький крок уперед. Валентин здивувався: здавалося, дівчина зовсім не помічає його впливу. Зазвичай його гості, коли він застосовує дрібку своєї сили, не тільки аж бігом біжать до стола, а ще й ганчірки по дорозі гублять, ледве залишаючись у білизні. А ця тільки дивиться насторожено, та ще й відповідає зовсім не те, на що він очікував. 

Він її сьогодні чекав цілий лень, тож коли двері ліфта розчинилися з тихим, майже примарним зітханням, князь пітьми полегшено видихнув. Нарешті! Нарешті в його тенета, причому з власної волі, йде іграшка, яка йому справді сподобалась. 

Кіра ж вийшла не в офіс, а в чиєсь персональне пекло, облаштоване з бездоганним смаком мільярдера-соціопата. Під ногами був полірований чорний граніт, у якому її відображення здавалося чіткішим за неї саму, а повітря було настільки сухим і якимось порожнім, що кожен її видих наштовхувався на металевий спротив. 

Тут навіть вентиляція працювала інакше, висушуючи слизову оболонку й залишаючи на губах легкий присмак металу. Жодної пилинки, жодної випадкової речі. Валентин вибудував цей простір як пастку, де кожен куток мав пригнічувати людську волю, але на Кіру цей його тиск діяв прямо протилежно — викликав дике бажання щось тут розбити. 

Вона не крутила головою по боках, як можна було очікувати, проте встигла помітити боковим зором, що на стінах замість картин висять порожні рами з підсвіткою, ніби натякаючи на те, що справжні шедеври цього господаря не призначені для людських очей.

Він спеціально став біля панорамного екрана, що транслював нічний Київ, і не обернувся, коли вона увійшла в кабінет. Дівчинка повинна зрозуміти, шкірою відчути, хто диктує правила у цій грі! Та Кіра все одно знала, як його увага сфокусувалася на ній, наче промінь лазера. 

Його аура заповнювала простір, важка, як ртуть. Вона тиснула на плечі невидимим пресом, який смертні помилково сприймали за панічну атаку або раптову закоханість. А вона просто не помітила нічого! Як таке може бути? Перед онуком самого Диявола стояла загадка, яку він терміново хотів розгадати. 

— Ти запізнилася, Кіро, — промовив він, не повертаючись. Голос був низьким, оксамитовим, але в ньому відчувалася низька вібрація, яка змушувала інших падати на коліна. — Артур каже, що ти надто перебірлива до транспорту.

— Запізнилася? — так знайомо вигнула вона брову, проте Валентин не згадав, кому належить цей жест. — Я приїхала тоді, коли мене привезли… 

— Ну… якщо так… — він уже готовий був розпочати свою “гру”, у фіналі якої бачив, як вона звивається під ним і благає продовжувати, та дівчина його безцеремонно обірвала. 

— Я просто не люблю, коли за мною посилають шаф, які пахнуть дешевим страхом і дорогим одеколоном, противний запах… — Кіра пройшла вглиб кабінету, нахабно ігноруючи дистанцію. 

Вона кинула свій студентський рюкзак прямо на диван із білої шкіри, ціна якого, мабуть, дорівнювала бюджету невеликого райцентру. 

— Наступного разу присилайте когось, хто вміє хоча б дихати в такт із моїм пульсом. Або приходьте самі, якщо не боїтеся забруднити руки об реальний світ. 

Валентин, почувши таке, ледь стримав здивування, яке вже було готове прописатися на його обличчі. А вона таки й справді цікава…