Глава 2. Їхній спільний зашморг 

Моргана різко розвернулася в його руках, впиваючись пальцями у сталь його наплічників. Її очі затягнуло тією самою непроглядною темрявою, про яку він щойно казав.

— Тобі не по зубах цей фрукт, Баале. Кармілла вирве тобі хребет і змусить тебе ж його з'їсти раніше, ніж ти встигнеш розстебнути свій панцир. Вона — Ашшр. А ми не лягаємо під вискочок, навіть якщо у тих є власні легіони за спиною. Без причини, і ти це знаєш… 

Баал замість відповіді низько зареготав, підхопив її під стегна і одним рухом кинув на величезне ліжко, застелене холодною шкірою крижаних змій. Моргані була потрібна ця розрядка — жорстка, тваринна, демонічна. Вона хотіла заглушити приниження від поразки іншим болем. 

Його грубість зараз була найкращими ліками. Коли його пазурі впивалися в її стегна, залишаючи глибокі багряні помітини, Моргана заплющувала очі й уявляла, як на цьому ж ліжку задихається від безсилля Кармілла. Ця думка приносила солодке, майже хворобливе задоволення, змішуючись із гарячим подихом генерала, який таврував її тіло як свою тимчасову здобич.

Демон, який завжди був поруч, особливо коли в замку не було Люціана, з нею не церемонився: його ікла залишали на її шиї мітки, які зникали лише через тиждень, а його хватка нагадувала сталеві лещата, а не обійми коханця. 

У цьому хаосі переплетених тіл Моргана відчувала свою владу над генералом, намагаючись не думати про те, що над ними обома стоїть Люціан — її законний чоловік, якого вона ненавиділа за слабкість, неприпустиму для демона, хоч його й вважали жорстокішим за Діда, й одночасно змушена була терпіти за статус, який отримала, ставши княгинею пітьми. 

Пізніше, коли Баал пішов, залишивши по собі запах остиглої лави й смердючого демонського поту, який діяв на Моргану як найкращий афродизіак, вона залишилася лежати на зім'ятих шкурах, дивлячись у темну стелю. Княгиня пітьми згадувала, як цей світ перетворився на їхній спільний зашморг.

…Ієрархія Еребуса завжди була химерною штукою. Її свекор, син старого Люцифера, разом із дружиною (яка походила з роду тіньових ткачів) були не кабінетними вченими, а найкривавішими мисливцями в історії пекла. Вони були елітними ловцями відступників — тими, хто зачищав Еребус від власних родичів, що втратили самоконтроль або занадто сильно влилися у людський світ.

Вони мандрували між вимірами, вистежуючи дезертирів безодні, і пекло для них було замалим. Їм потрібен був не трон, а азарт погоні за тими, хто вважав себе невловимим. Подейкували, що їхня колекція голів “некерованих князів” була більшою, ніж бібліотека Люцифера.

Тому старий Люцифер і зупинився на онукові. Батьки Люціана так глибоко загрузли в азарті кривавих зачисток, що розмінюватися на нудну політику вважали зайвим. 

Вони воліли відчувати в руках каральні мечі, а не жезли правління. Для них не існувало більшої насолоди, ніж вистежити того, хто вважав себе сильнішим за закон пекла, і розірвати його на шматки прямо в його лігві. Влада над територіями здавалася їм пилом під ногами порівняно з владою над життям і смертю зрадників. 

Люціан успадкував їхню жорстокість (але не з нею!), але замість полювання обрав владу. Проте статус “сина пекельних м’ясників” продовжував на нього тиснути: в очах стародавніх демонських родів він залишався лише намісником, за чиєю спиною стояли батьки-вбивці, будь-якої миті готові зірватися з місця у чергову експедицію за чиєюсь головою.

Коли Люцифер вирішив піти “на пенсію” — тобто почати правити підпільно, не відволікаючись на нудні звіти для канцелярії, — він просто ткнув пальцем у свого онука.

Люціан був амбітним бунтарем, енергійним і жорстоким, але йому бракувало головного — родової значимості. В очах голів демонських родів він був просто “вискочкою з гарним родоводом”, якому дід дозволив погріти крісло, поки сам розважається в тіні. А що той розважається, знеали всі старші роди без винятку. Тож його влада трималася на страху перед батьками-ловцями, але не на повазі до нього самого.