Глава 5. Головний біль для боса   

Вона намагалася заспокоїти дикий стукіт серця, коли знову задзвонив телефон. Стелла. Знову ця істерична дівчина, з якою вчиться Кіра. І що донька в ній знайшла, щоб водитися?!

— Діано Олександрівно! — голос однокурсниці доньки тремтів. — Я так хвилююся, що не можу вам не дзвонити. Кіра вже вийшла на зв’язок? У мене досі перед очима, як вона сіла в той чорний джип! — затараторила дівчина. — Я казала їй, що це небезпечно, що там якісь бандити, а вона тільки посміялася! Вона поїхала з тим чоловіком, який був у клубі! Він дивився на неї, як на десерт, який збирається з’їсти, тільки повільно! 

Який клуб? Що вона верзе?! Де тинялася її донька і хто посмів її забрати, посадивши у якийсь там джип? Усе це промайнуло в її голові за якусь там частку секунди. 

Діана відчула, як світ навколо неї на мить хитнувся. У роті з’явився металевий присмак страху. Вона миттєво спробувала “нащупати” доньку своїм внутрішнім зв'язком. Порожньо… 

Це було не дивно, бо Арт як помічник і особистий водій Валентина їздив на екранованому автомобілі корпорації. Технологія, яка робила машину невидимою для будь-якого магічного сканування. Люціан завжди вмів будувати клітки — і тепер він зачинив у такій її дитину, та вона поки про це навіть не здогадувалася.

— Стелло, де вони зараз? — голос Діани став низьким і небезпечним, як передчуття цунамі. — Ти хоч щось про це знаєш? Можливо, якісь здогади? Кажи все… 

— Я не знаю! Вони просто полетіли в бік центру!

Діана вкотре натиснула кнопку виклику, але у відповідь почула лише монотонне: “Абонент поза зоною досяжності”. Вона відкинула телефон на стіл так, наче він обпік їй пальці.

Паніка, яка спочатку стискала горло, раптом викристалізувалася у намір знайти того, хто винен у цій ситуації. Хто посмів забрати її дитину. Вона не знала, хто це зробив. Вона не знала, куди зникла Кіра прямо з-під стін університету. Але її демонічне єство, яке на поверхні вісімнадцять років дрімало під маскою професійної етики, зараз вило від передчуття катастрофи.

Треба діяти! Не можна сидіти, склавши руки! Вона кинулася до шафи, на ходу скидаючи костюм, у якому зазвичай вела прийом пацієнтів. Під ним була чорна шовкова майка, що облягала тіло, як друга шкіра. Маска спокійної, розважливої Діани сповзла, оголюючи Карміллу — демоницю, яка колись поставила на кін усе своє життя в обмін на право любити того, кого любити було заборонено.

Її очі спалахнули багрянцем, який вона старанно ховала за контактними лінзами всі ці роки. Вона підійшла до сейфа, прихованого за полицями з працями Юнга й Фройда, і різким рухом відчинила його. Там, серед стосів паперів, лежав невеликий кинджал із обсидіановим лезом — єдина річ з її демонського життя, яку вона тримала у своєму кабінеті. 

Діана поки не знала, хто наважився торкнутися її доньки. Чи це були посланці консисторії, які нарешті вистежили “помилку” неба? Чи хтось із старих ворогів її роду вирішив нагадати про себе?

— Тільки спробуйте, — процідила вона крізь зуби, відчуваючи, як під нігтями починає пульсувати темна сила роду Ашшр. — Тільки спробуйте стати у неї на шляху.

Вона не боялася за Кіру так, як боялася б звичайна мати. Тому що знала: якщо її доньку доведуть до межі, якщо платинове полум'я Азари вирветься на волю без контролю, від цього міста не залишиться навіть спогадів. Кармілла боялася того хаосу, який Кіра може принести в цей світ, якщо її спробують зламати.

Вихопивши ключі від машини, вона вибігла з кабінету, ледь стримуючи оборот у бойову іпостась. Їй було байдуже на правила й маскування. Якщо світ вирішив знову втягнути її в цю війну, вона нагадає йому, чому рід Ашшр вважався найнебезпечнішим навіть у найтемніших кутках безодні.

…У машині ж, яка майже приїхала на місце, судячи з того, що її водій знизив швидкість, усе було спокійно і поки що повністю в межах пристойності.

Арт помітив, як дівчина раптом самовпевнено усміхнулася, наче вже отримала якусь важливу для неї пересогу. Вона відчула напругу, що висіла в повітрі, і ця напруга їй подобалася. Це був запах озону перед грозою, крізь який пробивався запах сірки, — її рідна стихія.

— Ми приїхали, так? — запитала вона, коли позашляховик почав заїжджати у підземний тунель хмарочоса, де бетонні стіни були поцятковані рунами прихованого захисту. — Передайте своєму шефу, щоб він не надто старався мене вразити такими… ммм… дрібницями. 

“Я бачила справжні безодні, а не ці ваші офісні ігри з дорогими меблями…” — прошепотіла вона сама до себе, та Арт її почув, бо його слух був набагато гострішим, аніж у звичайних людей. Почув і завис, оскільки не міг скласти пазли в цілісну картину. Але нічого, хай тепер цими “пазлами” займається його бос, він сам наказав привезти йому цей головний біль.