Глава 4. Тортури для демониці  

…Діана стояла біля вікна, не в силах відвести погляд від порожнього крісла в кабінеті. Кілька годин тому там сидів її новий пацієнт — Гліб.

Вона все ще кожною наелектризованою цією зустріччю клітинкою свого тіла відчувала його голос. Вечірнє сонце, що ледь пробивалося крізь низькі зимові хмари, кидало довгі, ламані тіні на підлогу кабінету, і Діані здавалося, що одна з цих тіней досі належить йому.

Звісно, вона впізнала його в першу ж секунду. Бо й не забувала ніколи. Ті самі очі, той самий розворот плечей… Це був він, Гелларіель. Її Янгол. Її Гліб, який дивився на неї як на незнайому жінку й розповідав про свої сни. 

Він описував те, що нібито був небесним ангелом, якого позбавляють крил, так, ніби це були кадри з кіно, а Діана кожною клітиною пам’ятала смак його губ у ту ніч у катакомбах, коли вона, як закохана кішка, звабила свого Янгола і переспала з ним. 

Тепер же вона ледь стримувала крик, щоб не розповісти йому, хто він насправді. Та демониця не мала на це права, бо тоді матиме проблеми з небом уже вона, а Дідько за це по голівці її не погладить. 

Він же так само не пам'ятав нічого, як і майже два десятиліття тому, коли з ним зробили все те, що він і бачить тепер у своїх “людських” снах. Навіть її імені, яке колись шепотів, ненавидячи й обіймаючи її одночасно. 

Зітхнувши, доктор Діана Ашшр торкнулася пальцями холодного скла, і її відображення на мить здригнулося, наче вона була під водою. Демониця все ще відчувала його присутність у кімнаті. Гліб пішов, але простір навколо порожнього крісла досі вібрував від його важкої спокійної і зовсім не людської енергії, чого сам він просто не розумів.

Варто було їй заплющити очі, як на внутрішній стороні повік спалахнув образ його обличчя. Вона кохала його! Кохала так само несамовито і розпачливо, як і того дня, коли вони зачали їхню Азару. Як тоді, коли вона зрозуміла болючу правду: щоб він жив, він має забути. 

Це була її особиста жертва, її таємний хрест — час від часу бачити його, чути його голос, але не мати права сказати жодного слова про те, хто він насправді. 

Стільки років вона витримувала цей мазохізм. Вона сама прирекла себе на роль стороннього спостерігача, аби тільки він, її Янгол, міг спокійно ходити цими вулицями, не озираючись на небо. Кожна їхня зустріч, найчастіше “випадкова”, яку вона сама ж і підлаштовувала, стомившись чекати, була для неї одночасно вищою нагородою і найвитонченішою тортурою.

Але сьогодні щось змінилося.

Десь там, за елітними висотками Печерська, закручувався вир, який вона сама ж допомогла створити. Тільки тоді це здавалося тією таємницею, яка мала стати надійним способом сховати їх обох. А сьогодні… сьогодні вона відчула, як її контроль вислизає крізь пальці. 

Вона вже розуміла, що повноліття Кіри, за яким обов’язково послідує пробудження її сили — все це неминуче тягнуло Гліба до краю прірви, за якою на нього чекали спогади.

Вона торкнулася пальцями холодного скла. У людському світі вони бачилися вкрай рідко. Це була її особиста аскеза, її обітниця тиші. Діана знала: кожна зайва хвилина поруч із Глібом — це ризик. 

Ризик для нього, бо її демонічна аура могла збурити залишки його янгольської пам'яті, і ризик для неї, бо вона могла не втриматися і притиснутися до нього, назвати його справжнім ім'ям, закричати від болю й неможливості бути разом.

Але іноді вона просто не витримувала.

Коли біль від розлуки ставав фізично нестерпним, коли стіни кабінету починали тиснути, вона вдавалася до маленьких, чисто жіночих хитрощів. Пройти повз нього на вулиці, зайти в ту саму кав’ярню біля моргу, де він зазвичай брав свій гіркий еспресо, або навіть дозволити йому прийти на консультацію психотерапевта як пацієнт з купою проблем… 

Сьогоднішня ж зустріч була особливою. Вона відчула, як за його спиною, там, де колись були розкішні срібні крила, знову почало згущуватися повітря. Печатки неба не просто тріщали — вони плавилися під тиском чогось неминучого.

Вона боялася не того, що він її вб’є, коли все згадає. Вона боялася, що спогади про небесну кару, про той нестерпний сором і біль від зради “своїх”, зламають Гліба остаточно. Що той спокій, який вона так дбайливо оберігала всі ці роки, вибухне, не залишивши нічого, крім попелу.

Діана приречено притиснулася лобом до скла. Її пальці мимоволі накреслили на запітнілій шибці знак, який він колись випалив на її серці. Янгольські крила!