Глава 3. “Я нічого не роблю навмисно…”

Тоді Кіра просто знизала плечима. Тепер же, дивлячись на відображення Арта, вона розуміла більше. Її все життя берегли від зустрічі з певними особами. З тим самим князем пітьми — особливо. Кармілла буквально виривала її з рук пекла щоразу, коли князь Люціан наближався до родових маєтків. 

Тож хоча вона й знала про його існування, Азара досі поняття не мала, як виглядає той самий князь. Хіба що… відчувала його силу в назвах клубів, у цій машині, у самому повітрі Києва, яке він намагався привласнити. Але чомусь думала, що він має бути таким собі грізним демоном у літах, який займається тільки політикою й більше нічим.

Зараз же вона хотіла чогось справжнього. Справжніх відчуттів, справжнього кохання, справжнього вогню… Не тих слабких хлопчиків з універу, які бігли від неї, заїкаючись, варто було їй лише трохи “вимкнути контроль” над своєю енергетикою. 

Якось староста курсу спробував її поцілувати, дякуючи таким чином за конспекти, так його відкинуло аж до стіни, а лікарі потім довго не могли зрозуміти, звідки в нього мікроопіки по всьому тілу. 

Їм поряд з нею ставало смертельно незатишно, їх нудило, їхній пульс зашкалював від раптового жаху. А вона наївно мріяла про кохання, про яке пишуть у старих книгах, але її природа робила будь-яку близькість тортурами для інших. Їй же потрібен був той, хто не зламається. І… цей Валентин здався їй саме такою скелею. Тож вона хотіда перевірити… просто перевірити.  

— Ти можеш… трохи збавити оберти? — нарешті хрипко запитав Арт, не дивлячись на Кіру. — Мій “Рендж” коштує триста кусків, і я б не хотів, щоб у нього зараз розплавився бортовий комп’ютер лише тому, що ти вирішила перевірити свої ліміти.

Кіра підвела голову, і Арт побачив у дзеркалі заднього виду, як у її зіницях, наче в глибоких колодязях, переливається платинове світло. Це було схоже на блиск дорогого шампанського під місячним сяйвом — красиво, звабливо і смертельно небезпечно. 

Наляканою дівчисько зовсім не виглядало. Навпаки, на її обличчі блукала мрійлива, майже ніжна посмішка дівчини, яка їде на омріяне побачення.

— Я нічого не роблю навмисно, — почув він її рівний м’який голос з тим самим оксамитовим придихом, яким користуються людські жінки, коли хочуть підчепити людського чоловіка. 

“Смішна!” — подумав напівдемон, який ще чудово пам’ятав, як це — бути звичайним чоловіком, проте наступної миті цей на перший погляд м’який голос наповнив салон його “Ренджа” такою щільною енергією, що у нього самого заклало вуха. 

— Мабуть, я просто дуже хвилююся, — додала вона, і в її голосі почулася ледь помітна іронія, яку Арт, який ніколи не був сильним у стосунках з жінками, розкусити не зміг. — Знаєш, як це буває, коли чекаєш на зустріч із тим, хто… займає всі твої думки. Повітря навколо ніби само починає іскрити.

Він, скрипнувши зубами, тільки міцніше вхопився за кермо. Його “демонічна” суть волала про небезпеку, але він бачив у дзеркалі лише вродливу дівчину, яка поправляла пасмо свого незвичайного волосся. 

Електроніка машини продовжувала божеволіти, видаючи хаотичні сигнали, але Кіру це, здавалося, лише забавляло. Для неї цей броньований позашляховик був не вершиною інженерної думки, а просто бляшанкою, яка чомусь дуже повільно везла її до мети.

— Намагайся… е-е-е… думати про щось спокійніше, — хрипло попросив Арт, відчуваючи, як піт знову котиться по спині. — Бо твої “хвилювання” зараз таки розплавлять мені бортовий комп’ютер. Ми ж хочемо доїхати до Валентина цілими, правда?

Кіра тихо засміялася. Це був чистий, дзвінкий сміх, від якого в Арта заніміли кінчики пальців. Вона дивилася у вікно на зимову трасу, але бачила вже не вогні ліхтарів, а обличчя своєї жертви.

— Звісно, хочемо, — очі дівчини на мить спалахнули таким яскравим сріблом, що в салоні стало світло, наче в яскравий літній день. — Тисни на газ, Арте. Я так хочу його побачити… мрр… просто подих перехоплює. Не змушуй свого господаря чекати.

Вона замовкла, знову начіплюючи маску закоханого дівчиська, проте Арт уже зрозумів: він везе зовсім не звичайну пасажирку. Він везе живу блискавку, яка летить прямо в серце Валентина, і в цій грі він — лише випадковий свідок, якого можуть стерти в порошок просто для того, щоб не плутався під ногами.

Сильніше стиснувши кермо, Арт вивів важку машину на обгін. Навколо панували ті самі специфічні київські сутінки — сині, густі, змішані з брудним снігом і світлом фар нескінченного потоку машин, що тягнулися з центру. Місто занурювалося у вечірній хаос, ще не знаючи, що його звичний ритм ось-ось буде розірвано.

Поки “Рендж” пробивався крізь затори, залишаючи позаду університетські корпуси й везучи безтурботну Кіру до, як вона вважала, її мрії, в іншій частині міста відбувалися інші, не менш важливі події. Причому ці події напряму стосувалися її самої…