Глава 2. Вона була іншим хижаком… 

Арт зумів вижити, хоч проклинав ту мить, коли мати народила його на світ. Але відтоді він став власністю Валентина, таким собі штучним напівдемоном, чия лють тепер була обмежена лише довжиною повідка його господаря. Ціна була простою: вічна служба без права на дембель. 

Його людська частина все ще пам’ятала смак кави й тепло сонця, але демон всередині вимагав сирого м’яса й темряви.

І ось зараз, везучи цю дівчину до свого хазяїна, він розумів, що Валентин не просто так доручив її саме йому. Він був своєрідним “заземленням”. Тільки його гібридна природа дозволяла йому перебувати в одному просторі з цією платиновою фурією і не збожеволіти від тиску її аури. 

Він звик до страху жертв, але ця дівчина, навіть не повертаючи голови у його бік, розглядала салон авто з такою байдужістю, ніби це був звичайний автобус, а не мобільний бункер напівдемона. 

— Арт, чи не так? — вона ліниво перехопила його погляд у дзеркалі. 

Він міцніше стиснув обтягнуте перфорованою шкірою кермо. Ця дівчина була неможливою. Вона наче зчитувала його ауру, навіть не напружуючись. Він бачив сотні жінок, які проходили крізь ліжко й кабінет Валентина. 

Були вишукані демониці з вищих кіл Еребуса — наприклад, Ліліт, яка минулого тижня виходила з ліфта шефа, застібаючи на ходу сукню, яка існує в єдиному варіанті, й розсіюючи навколо запах розпеченого металу й жадоби. Князь тоді навіть не глянув їй услід, продовжуючи підписувати папери про поглинання чергового бізнесу. 

Були людські топмоделі, як та білявка з обкладинки відомого журналу, яку Валентин тримав біля себе в клубі Abyss лише одну ніч. Арт особисто висаджував її вранці біля готелю: дівчина була блідою, наче побачила власну смерть, і весь час терла зап’ястя, де залишилися невидимі, але болючі сліди його холодної “любові”. 

Арт пам'ятав, як та дівчина тремтіла, коли князь пітьми байдуже торкався її шиї, дивлячись кудись крізь неї.

Валентин брав їх усіх холодно, майже механічно. Арт знав: князь спить із ними лише для того, щоб випалити всередині себе ту саму пустку, яку залишила жінка, що зникла для нього вісімнадцять років тому. 

Він шукав її в кожному вигині чужого тіла, у кожному стогоні, але знаходив лише тимчасове оніміння власного болю. Той факт, що вона потім повернулася в Еребус, нічого не змінив: вони майже не спілкувалися, тільки офіційно, у межах роботи. 

Навіть Моргана, його власна дружина, чия краса була виточена з самого мороку, для Люціана була лише черговим способом забутися. 

Арт бачив їх минулого місяця в закритій ложі клубу — Валентин цілував Моргану так, наче хотів випити її життя, але в його очах при цьому застигла крижана нудьга. Він відштовхнув її через п'ять хвилин, наказавши принести чистого віскі й не турбувати його до ранку.

Але ця дівчинка… Кіра… вона була іншою. Вона не тремтіла у його присутності. Вона домінувала, навіть просто дивлячись у вікно. Вона була не здобиччю, а іншим хижаком, який випадково зайшов на чужу територію і знайшов її цілком придатною для розваг.

Кіра ж тим часом поринула у власні спогади. Вона згадала свої візити у Нижній світ, куди Дід зазвичай забирав її “на канікули”. Він завжди створював навколо неї таку собі “зону відчуження”, ховаючи від зайвих очей у віддалених крилах свого замку у пеклі. 

Для мешканців пекла, де він був і богом, і дияволом в одному флаконі, вона була міфом, напівдемоницею-бастардом, про яку всі шепотілися, але ніхто не наважувався ні про що спитати. Вона гуляла у садах, де замість трави ріс чорний пекельний мох, і бачила легіони елітних воїнів, що схилялися перед Дідом.

Якось, коли була ще зовсім маленькою, вона гралася в хованки в головному залі його замку й раптом відчула дивну густу енергію, від якої повітря стало солодким і важким. У тіні високої колонади стояв хтось древній. 

Юна напівдемониця бачила лише силует і очі — великі, з вертикальними зіницями, в яких, здавалося, застигла історія самого створення пекла. Ця істота пахла тисячолітнім пилом і забутими іменами.

— А хто той дідусь у коридорі? І чому він ховався, як миша? — запитала вона тоді у Люцифера, смикнувши його за край хвартуха, в якому він незмінно з’являвся біля казанів, а потім забував скидати і так і ходив. 

Дідько тоді вперше на її пам'яті зблід, але вирішив, що якусь частину правди їй можна сказати, щоб ця правда не прийшла до неї звідти, звідки краще не слухати нічого. 

— Це твій прадід Азазель, дід твоєї матері Кармілли, маленька Азаро, — Дідько був напрочуд лагідним, що дивно, зважаючи на його пекельну природу. — І він не ховається. Він спостерігає. Краще не згадуй про нього нікому. Як настане час, ви з ним обов’язково познайомитеся…