Розділ 12. Кіра. У позашляховику        Глава 1. Вірний пес Валентина  

Теперішнє, Київ… 

Перші десять хвилин поїздки Арт мовчав, наче набравши в рот води, тільки натискав на педаль акселератора, вчепившись у кермо міцними тренованими пальцями. Напівдемон спиною відчував, що дівчина на задньому сидінні не просто сидить — вона випромінює щось, що змушує електроніку броньованого “Ренджа” ледь чутно підсвистувати, а датчики паркування — хаотично блимати червоним посеред чистої траси. 

Він здригнувся, коли зрозумів, що його сорочка намокла від поту: енергетика пасажирки була настільки щільною, що нагадувала радіацію, яка ще й ніби випалювала кисень у салоні. Помічник Валентина вже зустрічав цей запах — той самий поширений у нетутешньому світі запах озону й розплавленого срібла, змішаний із гіркотою безодні. Але в Кірі ця суміш була живою, пульсуючою, а через те ще більше небезпечною.

Мимоволі глянувши у дзеркало заднього виду, Арт швидко відвів погляд. Його власна природа — штучна, прищеплена, наче чужорідний орган, — відгукувалася на її силу ниючим болем у хребті. Арт добре пам'ятав ніч, коли його людське життя… словом, коли він однією ногою вже був на тому світі. 

…Колись він був оперативником елітного підрозділу, одним із тих “невловимих тіней”, чиї імена стирають з баз даних ще до того, як вони вийдуть на завдання. Але під час зачистки одного з підпільних аукціонів антикваріату в старому Києві щось пішло не туди чи не так, він так і не встиг тоді зрозуміти. 

Оперативна інформація була сухою: “Об’єкт — підвальне сховище під покинутим заводом на Подолі. Мета — перехоплення партії рідкісної контрабанди”. Командування вважало, що це звичайна зустріч чорних археологів із торговцями зброєю, які “вирішили інвестувати брудний нал у старожитності”. На такі завдання Арт і його група виїжджали, як на ранкову пробіжку: увірватися, покласти всіх мордою в підлогу, вилучити автомати й амфори й так само швидко зникнути.

Але реальність виявилася іншою. В ящиках замість розібраних автоматів чи візантійського золота лежали речі, від одного погляду на які мозок починав плавитися: ритуальні чаші з невідомого темного металу й сувої зі шкіри, яка досі зберігала тепло. Це був не просто антикваріат. Це був аукціон артефактів для тих, хто не користується грошима, а платить душами. 

Та Арт зрозумів це пізніше, набагато пізніше… 

Його група натрапила не на бандитів, а на те, що не мало назви у паперах силовиків. Колеги загинули за секунди: їхні тіла не просто прошили кулі — вони розлетілися попелом, наче їх ніколи й не існувало. Арту пощастило менше. Його не розвіяло. Його розчавило бетонною стіною, яку якась невидима сила кинула на нього, наче дитячу іграшку.

Затиснутому між уламками арматури, стікаючи кров’ю, йому довелося дивитися в очі смерті. Смерть… не мала ні коси, ні… балахона. Вона виглядала як чоловік у дорогому костюмі від відомої фірми, який з легкою огидою переступав через те, що залишилось від його друзів.

Валентин (що його звати Валентин, Арт теж дізнався пізніше) тоді зупинився поруч, розглядаючи Арта, як цікаву комаху, що відмовляється вмирати. 

— Ви, люди, такі передбачувані, — промовив він тоді, поправляючи золоту запонку. — Лізете туди, де пахне незнайомою для вас силою, а потім дивуєтеся, що вона вас спопеляє.

Як зрозумів Арт, якщо він ще міг щось розуміти, зважаючи на те, що його свідомість ледь трималася на поверхні через больовий шок, цей… чоловік не збирався залишати свідків, але щось у погляді Арта — відточена лють професіонала, який програв не через слабкість, а через незнання правил, — змусило його завагатися.

— Ти хотів затримати торговців зброєю, мужик? — Валентин присів поруч, і від нього пахло не порохом, а чимось древнім і солодким. — Що ж, я дам тобі зброю, яку не заклинить. І силу, яку твої командири навіть уявити не можуть. Але ціна тобі точно не сподобається. Хоча… це не має жодного значення, бо вибору у тебе також немає. 

Не встиг Арт сконцентруватися на сказаному — клятий біль висмоктував усі соки! — як цей… Валентин зробив усе прямо там, серед руїн. Це було штучне, жорстоке… ну, можна сказати “переливання” — вливання демонічної есенції в пошматоване людське тіло. 

Піддослідний кричав, поки його зв'язки не лопнули, відчуваючи, як пекельна сталь заміщує розтрощені кістки, а біль у грудях замінюється на темне полум'я, котре заповнило собою усі порожнини його тіла. 

Так Валентин створив собі вірного пса: оперативника, який знає людську природу й найбрудніші прийоми, але володіє силою демона.