Глава 5. “Житимеш у місті як звичайна людина…” 

— Та твою ж… щоб вам… — я схопилася за живіт і ледь встигла до срібної урни, яку Дід використовував для спалення таємних депеш. 

Рвотний рефлекс був таким потужним, що я ледь не виплюнула свою безсмертну душу разом із ще вранішньою кавою. Мене вивертало жовчю й залишками вчорашнього еребуського вина. 

Глянувши на мене зі співчуттям (що, повелитель пекла — і співчуття?!), Дід дістав з шухляди, запечатаної кров'ю дракона, невеликий амулет. Це було обсидіанове око, в центрі якого жила справжня крапля сирої пітьми. 

— На, начепи на себе, — Дід простягнув мені важкий амулет на срібному ланцюжку. — Це Серце порожнечі. Древня річ, ще до першого льодовикового періоду. Вона придушить вібрації дитини, зробить їх схожими на звичайний людський фон. Але пам'ятай: це всього лише ширма. Вона не витримає натиску, якщо мала вирішить проявити силу.

Я схопила цяцьку з його рук і швидко наділа на шию, миттєво ховаючи під сукню. Шкіру відразу ж обпекло потойбічним холодом, але нудота, що вивертала мене ще зранку, кілька секунд тому досягши піка, трохи відступила.

Дід підійшов до вікна, заклавши руки за спину. Його силует на тлі пекельного неба здавався монолітом.

— А тепер слухай план, бо другого шансу не буде, — голос його став сухим і діловим. — Моргана вже щось запідозрила, її шпигуни нюхають повітря біля твого під’їзду. Люціан теж час від часу запитує, чи я не знаю, де сестра його дорогої дружини… Тому ми зробимо так: офіційно я відправляю тебе в дипломатичну ізоляцію. Скажемо, що ти знову провалила іспит з етики хаосу, і я в покарання заслав тебе в Гімалаї — медитувати над помилками у закритому монастирі, куди навіть демони вищого кола не мають доступу без моєї печатки.

Він повернувся до мене, мружачись.

— Насправді ти перейдеш на землю, у Київ. Це місто — найкраща маскувальна ширма. Там такий заміс енергій, релігій і людського божевілля, що твій озон розчиниться в міському смогу за п’ять хвилин. Тільки не у свою берлогу біля лаври, а орендуєш чи… купиш квартиру в звичайній панельці десь на околиці. Ніякої магії, ніяких слуг. Ти будеш звичайною вагітною жінкою, чий чоловік... скажімо, у тривалому відрядженні.

— А Гліб? — вирвалося в мене.

— До Гліба — ні кроку, — відрізав Дід. — Він для тебе зараз — радіоактивна зона. Його присутність лише розхитає твій захист. Ти народиш там, серед людей. Я поставлю на квартиру саркофаг — енергетичний купол, який зовні виглядатиме як звичайна побутова пліснява чи алкогольний шлейф від сусідів. Навіть Моргана, якщо пролітатиме повз цей дім на своїй вібромітлі, скривиться і полетить далі.

Він зробив паузу, дивлячись мені прямо в очі.

— Коли Азара народиться, ми вживимо їй печатку смертного. Це приховає її силу до повноліття. Вона ростиме як людина. Це єдиний спосіб дати їй шанс не стати закускою для консисторії чи трофеєм для твоєї сестри й мого внука. Зрозуміла?

Я кивнула, відчуваючи, як обсидіан холодить груди. 

— І останнє… Працюватимеш психотерапевтом, це те, що у тебе гарно виходить, — сказав Дідько. — Клініку я для тебе куплю, всі документи зробимо. Коли настане час народжувати, залишиш усе на помічників, керуватимеш дистанційно. Зрозуміла мене, Діано Ашшр? 

— Ашшр? — кліпаю здивовано віями. 

— Іноді щоб щось сховати, його треба покласти на видноті, — філософськи підняв великого кігтя вгору Люцифер. — Нікому й думку не спаде шукати тебе під власним іменем і прізвищем. Того так, Діана Ашшр, власниця клініки практичної психотерапії… Назву вигадаєш сама… Азара ж буде потім Кіра Ашшран. 

Ще раз киваю й виходжу з кабінету, знову ховаючи очі за склом окулярів. Сонце над містом — справжнім живим містом, куди мені належало повернутися, — горіло, як розпечена сковорідка. Студенти в коридорах академії знову розступалися, але тепер мені було байдуже. Я йшла крізь натовп, відчуваючи, як обсидіанове око важчає на моїх грудях, немов воно вже вбирало в себе перші спалахи гніву моєї ненародженої доньки.

Сідаю у свій кросовер, важко падаючи на шкіряне сидіння. Відчуваю, як обсидіан пульсує у ритмі мого серця.

— Ну що, малечо, — шепочу, натискаючи на газ і змушуючи двигун ревти на всю площу. — Схоже, наш з тобою найближчий рік пройде під девізом “оренда на Оболоні й… дитячі підгузки”. 

Тримайся міцніше, дівчинко. Ми ще покажемо їм усім, як виглядають справжні наслідки любові твоєї мами до Янгола…