Глава 4. “Це чудо повинне народитися…” 

— Саме так! Пральна машина! — старий витер сльозу від сміху кінчиком свого розкішного хвоста, на якому так і красувався великий рожевий бант. — Кармілло, ти б бачила його морду. Я йому пів години розписував переваги німецької збірки й те, як інноваційні бульбашки вибивають із твоїх суконь залишки гріховної пилюки. Він стояв, кліпав очима і намагався зрозуміти, чому від тебе несе небом, а я йому під ніс — каталог побутової техніки. 

Дивлячись на Дідька, тепер кліпати очима почала я. А він раптом перестав сміятися, і в кабінеті одразу стало на десять градусів холодніше.

— Але це як намагатися приховати пожежу за допомогою освіжувача повітря з ароматом хвої. Люціан рано чи пізно зазирне в той твій “барабан”, і замість чистої білизни знайде там склад зброї Епіфанії, що цокає в тебе під серцем. Цей запах озону... — Дід потягнув носом повітря, — консисторія відчує його швидше, ніж твій недолугий залицяльник, даруй, що я оце так про свого внука... Вони там у своїй канцелярії схиблені на стерильності, а твій скарб для них — це найбільша бактерія в історії всесвіту.

— Вона ще не штовхається, Діду... ще просто рано, — притискаю обидві руки до свого ще зовсім плоского живота, бо хоч я й демониця, хоч і кажуть, що нам все одно, а свою майбутню доньку я люблю вже зараз і готова за неї битися з усім небом. — Але вона гріє мене зсередини. Це… нагадує розряди струму прямо під шкірою. Вона наче намагається випалити мені нутрощі своїм клятим світлом, щоб швидше пробити собі шлях назовні… 

Дід перестав сміятися. Його очі миттєво перетворилися на дві нерухомі чорні діри, в яких застиг первісний холодний вогонь хаосу.

— Це не просто світло… Твоє дитя — резонанс двох несумісних всесвітів, що зіткнулися в тобі. Вона — твоя смерть і твоя єдина перемога в одному флаконі. Якщо Моргана відчує хоч одну таку іскру, вона спробує вирвати її з тебе живцем, не чекаючи анестезії. У твоїй сестрі жалості менше, ніж у головного бухгалтера пекла в день річного звіту. А твоя донька для неї — це пряма загроза усталеній ієрархії. 

— Хай… спробує, — ціджу сердито. — Ти ж знаєш, що її сила менша за мою. 

— Але вона — княгиня пітьми і має певні можливості… 

— Але ж ти не залишиш мене з цим… з цією… — підводжу на нього очі, в яких майже бринять людські сльози. — Я не можу її втратити. 

— На що ти перетворюєш самого Люцифера! — бурчить він. — Не хвилюйся, щось вигадаємо… Це чудо повинне народитися… 

Відводжу погляд на вікно, де за кривавими хмарами пекла десь далеко-далеко в іншому вимірі йшов звичайний квітневий дощ.

— Він у морзі, Діду. Гліб Архангельський. Це прізвище тепер звучить як злий жарт, як останній ляпас від консисторії перед тим, як викинути його на смітник історії, — мій голос зрадницьки дрижить, та я тримаюся. — Він нічого не пам'ятає…  Це виглядає так жалюгідно. Той, хто колись керував сонячним вітром і тримав на плечах небесне склепіння, тепер зашиває розрізані животи алкоголікам у напівпідвальному приміщенні з облупленою фарбою на стінах… 

Я замовкла, ковтаючи клубок у горлі.

— Він пахне формаліном і дешевим милом, а не зоряним пилом. І найстрашніше те, що він… він там на своєму місці. Серед трупів і холодного кахлю. Ніби консисторія вирвала йому не лише крила, а й саму пам'ять про те, ким він був насправді… 

Дід сьорбнув кави й задумливо поглянув на вогні пекла за вікном. 

— О, ці хлопці з епіфанії — ті ще естети тортур, за це я їх і не люблю, — Дідько подивився в якийсь артефакт на своєму столі й нахмурив брови. — Вони залишили йому це прізвище як вічну мішень. Щоб він завжди був перед очима, але ніхто — навіть він сам — не вірив у його справжню суть.

Мовчу, слухаю, що він ще скаже, щоб уже переходити до суті й ставити на мене захист. 

— Колишній серафим, що ріже трупи за зарплату держслужбовця... Витончено, бляха. Погодься, кращого способу перетворити майже божество на ніщо ще не вигадали — дати йому іпотеку, людський паспорт і роботу, де треба заповнювати бланки формату А4. 

Гліб Архангельський — патологоанатом у місті, де ткач омани свого часу залякав усіх під три чорти, бо він тоді розгулявся не тільки в Парижі. Через руки Гліба проходять тіла, які не мають там бути. Жертви експериментів неба, жертви тіней безодні… Потім буду з цим розбиратися. 

Я тільки уявила, як усе це відбувається (а в мене завжди була дуже багата уява!), як мій живіт скрутило так, наче Азара вирішила пограти моїми нутрощами у футбол.