Глава 3. “Ти таки не просто з ним переспала…”

Я пройшла між столами, кинувши свою сумку прямо на першу лаву. 

— Він лаявся так, що я аж заслухалася, Діду. Напевне, навіть ти не всі ці обороти чув. У нього був талант до лінгвістики, шкода, що хребет виявився крихким. 

— У польоті? — уточнив Дідько. 

— Так, у польоті, — киваю головою й зупиняюся прямо перед ним. 

Наші магічні поля, зіткнувшись, висікають з повітря дрібні іскри, а Люцифер тільки задоволено при цьому шкіриться. 

Та я його ніколи не боялася. Бо хіба можна боятися того, хто в дитинстві катав тебе верхи на своїй шиї? 

У пеклі за свою шкуру бояться лише ті, кому нічого втрачати, крім цієї самої шкури, а в мене всередині вже був цілий всесвіт, мій особистий скарб, який з кожною годиною ставав усе важчим і небезпечнішим. Це світло пульсувало під моїми ребрами, наче розпечене ядро зірки, випалюючи минуле й наповнюючи кожну клітину пам'яттю про того, котрого так жорстоко скинули з неба на землю. 

Вмощуюсь прямо на край його кафедри, змахнувши рукою стос якихось методичок з прикладної демонології, та він піднімається, знову бере той череп і махає рукою кудись убік. Знизую плечима і йду, куди показали, пірнаючи у сховані за кафедрою двері. 

Тут несе сіркою, запах якої не перебиває навіть аромат дорогої кави з поверхні. Стіни заставлені стелажами з книгами, які самі перешіптувалися, обговорюючи нові способи катувань. У центрі — стіл із темного дуба, на якому замість прес-пап’є — справжня корона одного з європейських монархів. Це ж його кабінет, розумію й чекаю, що буде далі.

Дід плюхнувся у шкіряне крісло і закинув ноги на стіл, виблискуючи лакованими туфлями. 

— Ну, розповідай, чим пахне повітря у світі людей? — він клацнув пальцями, і штора за вікном відкрила вид на вогняні озера, де якраз проходила ранкова розминка легіонів — молоді демони у броні синхронно вигукували бойові кличі, від яких здригався кабінет. 

— Ти й сам усе знаєш, — кажу, не чекаючи, поки він запросить мене сісти, й падаю у велике крісло поряд із його. — Невже ти справді думаєш, що я прийшла тобі розповісти, що бачила біля лаври?.. 

— Пити будеш? — ігноруючи мій випад, Дід як справжній фокусник дістає з повітря пляшку коньяку, на етикетці якої стоїть дата, що передувала хрещенню Русі.  

— Кава є? — сама дивуюсь, наскільки глухо звучить мій голос, так, наче я щойно проковтнула жменю гравію. — Бо мені здається, що якщо я зараз не почую твого фірмового ниття про бюрократів з неба, то просто когось спопелю прямо тут. Або рознесу твою аудиторію до фундаменту.

Дід повільно відклав череп, якого періодично брав у руки. Я знаю, що він так робить, коли по-справжньому хвилюється. То він зараз хвилюється? Кгмм… 

Його погляд, що зазвичай прошивав наскрізь, раптом зупинився точно там, де під чорним шовком моєї сукні ховалося неможливе. Магічне поле навколо нього здригнулося, наче він щойно відчув землетрус потужністю в десять балів. 

— То ти… таки не просто з ними переспала… — констатує очевидне Люцифер. — Ну, що ж… Кава — це для смертних, Кармілло. Для тебе в мене є дещо краще, — він клацнув пальцями, і на полірованій поверхні з'явилася висока склянка з крижаною водою (бо тепер, він був у цьому впевнений, алкоголь для мене — це зайве). — Але судячи з того, як фонить твій енергетичний захист, тобі зараз потрібна не випивка, а хороший саван. Або дуже велика парасолька від “всевидючого ока” консисторії.

Він підійшов ближче і уважно подивився прямо в мої очі, але погляду я не відвела. 

— Отже, — він підійшов ближче, і я побачила, як у його зіницях спалахнуло справжнє захисне полум'я. — Ти притягнула в Пекло на хвості згусток чистого небесного світла. І не просто світла! Від нього несе архангелом, який забув, що таке їхня хвалена стерильність! І куди ми будемо ховати твій скарб від цих канцелярських пацюків? 

Дід знову вимогливо глянув мені в очі, а я таки вхопилася за склянку з водою. 

— Як думаєш, Люціан ще не відчув? — питаю, щоб хоч щось спитати. 

Дід примружився, і в його погляді спалахнули іскри старого доброго сарказму. 

— Повірив у мою байку про “пральну машину з функцією іонізації й антибактеріальним захистом”, яку я нібито виписав тобі з Німеччини?

Я ледь не поперхнулася повітрям. 

— Пральна машина, Діду? Ти серйозно? Я ж пожартувала, коли запропонувала цю версію. Він хоч і ідіот, але в нього ніс як у шукача трюфелів. Він відчуває, що я “свічуся” не тим спектром. Грозовий озон, Діду! Скрізь клятий запах озону, наче я щойно скупалася в грозовій хмарі над Епіфанією!