Глава 2. “Ти знову вибила вітраж на третьому поверсі…” 

Бальтазар тихо хрюкнув, що було схоже на іржавий сміх трьох глоток одночасно. Хитрий… знає, що я права, а ще краще знає, що зі мною треба погоджуватися, щоб у самого не було проблем. 

— Ваша правда, леді Кармілло. Тільки обережніше там… він сьогодні розбив улюблену попільничку з черепа інквізитора, коли читав їхню нову депешу про “потребу оптимізації пекла”. 

Киваю йому і йду по коридору, відчуваючи, як статична електрика академії починає тріщати на кінчиках моїх пальців. Попереду був кабінет, де на мене чекали гаряча кава і порція відбірного дідового сарказму, без якого він не уявляв жоден виховний процес.  

Коридори академії — це окреме коло пекла, де стіни обвішані портретами великих тиранів, які з вдячністю підморгують перехожим. Я йшла, і мої підбори лунко цокали по мармуру. Раптом шлях мені перегороджує гурт старшокурсників з факультету бойових заклять. 

Один із них, нахабний тип із вогняним ірокезом, вирішив, що він достатньо крутий, щоб загравати з демоницею Ашшр. Бо я ніколи не повірю, що хтось із них не знає молодшу сестру своєї правительки. 

— Гей, красуне, куди поспішаємо? Може, зайдемо в порожню аудиторію, я покажу тобі свій новий “спалах”? 

Я навіть не зупинилася. Різкий помах рукою — і демон летить у вікно, вибиваючи вітраж із зображенням падіння денниці. 

— Вчи фізику, дебіле! — шиплю крізь зуби, навіть не повернувши голови у його бік. — Траєкторія польоту — єдина наука, яка тобі сьогодні знадобиться! 

Він летів донизу, видаючи таке багатоповерхове матюччя на адресу “проклятої демониці Ашшр” (ти дивись, я не помилилася, таки знає!), що я аж мимоволі заслухалася. Там були такі лінгвістичні конструкції про мої родові прокляття, характер і те, куди саме мені варто засунути свою стервозність, що, напевне, і сам Дід не все знав про ці глибини лексики. 

Його голос стих десь аж унизу разом із соковитим “хрусь” (нічого, регенерує, а розуму трохи додасться), а я вже входила у зону підвищеного магічного тиску, де повітря гуло, як високовольтні дроти у Середньому світі.

Штовхаю важкі двері з якогось темного дерева в аудиторію №666 — не з ноги, бо самогубство ніколи не входило в мої плани на вівторок, але достатньо впевнено, щоб петлі коротко, майже вітально заскрипіли.  

Дід стояв за кафедрою у своєму улюбленому костюмі кольору “стигла вишня”, який коштував дорожче, ніж душі всіх присутніх студентів разом узятих. Його роги були відполіровані до дзеркального блиску, а в руках він крутив антикварний череп якогось філософа, що мав нещастя заперечувати існування Нижнього світу загалом і пекла зокрема.

“Знову цей костюм, Діду? Намагаєшся вразити першокурсниць чи готуєшся до чергової перевірки з канцелярії?” — промайнуло в моїй голові. Я знала, що він чує це “ментальне піке”, навіть не піднімаючи погляду.

— Отже, панове дегенерати, — гримів його голос, вібруючи в самому хребті. — Демократія в пеклі — це ілюзія для тих, хто настільки лінивий, що не хоче тримати батіг. Але якщо ви хочете, щоб ваші раби посміхалися, поки ви їх повільно підсмажуєте, читайте Макіавеллі й дивіться телемарафон. Все, пішли геть! Наступна пара — “Мистецтво підкупу янголів вищих чинів”. Не запізнюйтеся, бо лінивця підсмажу особисто! 

Студенти підірвалися з місць так синхронно, наче під ними раптово розжарилися пательні. Вони обтікали мене, як розпечена лава обтікає скелю, намагаючись навіть не дихати в мій бік. 

Дід провів їх поглядом, повним інтелектуальної зневаги, і нарешті помітив мою постать у дверях. Його обличчя розпливлося у хижій, але на диво щирій усмішці, яку він приберігав лише для мене. 

— О, стратегічна гордість нашої академії прийшла! — вигукнув цей пекельний професор, ховаючи у шафу якісь книжки. — Виглядаєш так, мала, наче тебе тричі пропустили крізь м'ясорубку небесного воїнства, а потім забули вимкнути струм у ванній. 

Дід нарешті відклав череп і підняв на мене свої очі, в яких повільно догорали залишки галактик. Він підійшов ближче, і я відчула його силу — важку, як могильна плита, але таку знайому і надійну, що мене ледь не розібрало на істеричний сміх.

— Кармілло, — промовив він, і в цьому “Кармілло” було стільки ж любові, скільки й бажання відправити мене на виправні роботи в чистилище. — Ти вибила вітраж на третьому поверсі. Знову. Сподіваюся, той рогатий лишився живий, щоб я міг виставити рахунок його сім’ї, бо заміна скла у нас тепер коштує як невеликий острів у Тихому океані.