Розділ 11. Академія пекла. Кава з Люцифером        Глава 1. “Істина — це коли у тебе в руках вила…”  

Минуле, Еребус, півтора місяця потому… 

Різко гальмую перед головним корпусом академії, і шини мого кросовера видають звук, схожий на передсмертний вереск грішника, якого повільно підсмажують на повільному вогні. Як добре, що я можу спокійно переміщувати сюди свою машину!

Настрій такий, що сам Дідько лисий, як побачить, побіжить ховатися у найбільший котел, щоб я не відкрутила йому рога. Ну, чи хвоста, то вже як вийде… 

Не вірите? А ви тільки уявіть на мить! Окуляри на пів обличчя, платинове волосся дибки від люті, а всередині — пекельний коктейль із нудоти й бажання розірвати першого ліпшого на молекули. 

Машина ще навіть не встигла завмерти, як я вже вискочила з салону, ледь не збивши з ніг якогось першокурсника з факультету проклять, що роззявив рота, дивлячись на мої стрункі ноги. Але хай краще подякує, що мені сьогодні не до нього, а то б відгріб за неповажне ставлення до демониці з роду старших… 

Академія пекла зустріла мене звичним студентським хаосом: запахом розпеченого заліза, гіркого тютюнового попелу й свіжої крові, яку хтось явно не доніс до лабораторії некромантії. Повітря було настільки щільним від статичної електрики, що волоски на руках ставали дибки ще до того, як я переступила поріг. 

На сходах товклися абітурієнти, бо тут саме був час прийому вступних іспитів: сукуби в латексі, що ледь тримався на чесному слові, й демони-неофіти, які намагалися надати своїм обличчям виразу “я майбутній володар вашого болю”. 

— О, дивіться, це Кармілла Ашшр! — пискнула якась малолітка з рожевими ріжками й дорогою сумкою від відомого місцевого дизайнера, що явно була зроблена зі шкіри зрадника. — Кажуть, вона коханка самого… 

Я зупинилася і повільно зняла окуляри. Мої очі зараз нагадували два розпечених шматки вугілля. 

— Ще одне слово про мою біографію, дитино, і твої ріжки прикрасять мій камін у вітальні. Зникни, поки я не згадала, що сьогодні ще не снідала. 

Юна демониця гикнула, випустивши зі страху хмаринку рожевого сірчаного диму, і дременула так швидко, що її підбори висікли іскри з гранітних плит.

На вході застиг цербер. Його людська подоба була лише тонкою ілюзією, яка ледь трималася на масивному скелеті. Коли він поворухнувся, щоб перегородити мені шлях, я почула, як усередині його грудної клітки щось клацає і глухо гарчить, наче під шкіряною курткою він ховав не пістолет, який стріляє кулями, які змушують заціпеніти на місці навіть демона, а щонайменше зграю голодних доберманів. Його дихання пахло гарячим залізом і сирим м'ясом.

— Пропуск, леді Карррмілло… — прогарчав він усіма трьома пащами одразу, і від цього звуку завібрувала підлога. 

Бальтазар намагається справити враження крутого пекельного перця? На кого? На мене?! А він нічого не поплутав? Навіть не смішно!.. 

Зупиняюся й дивлюся прямо йому в очі, що світилися жовтим десь глибоко в черепі. Раптом одна з пащ — здається, середня! — починає лагідно скавуліти. Ах ти ж… цуцик недобитий!... 

Я пам'ятала цей звук. Колись, ще в глибокому дитинстві, коли я була маленьким демонським неслухняним дівчиськом із вічно розбитими колінами (так-так, надто швидкі демонята теж б’ють коліна, як звичайні людські дітлахи!), з яким ніхто не міг упоратися, цей триголовий монстр катав мене на своїй велетенській спині по вогняних садах Діда. Тоді я вчіплялася пальцями в його грубу шерсть, а він обережно переступав через ріки лави, щоб я, тримайтеся всі демони разом, не зірвалася вниз. 

— Мій пропуск — це мій настрій, Бальтазаре, — я злегка пом'якшила голос, торкнувшись пальцями його важкого плеча. — Пропусти по-хорошому, поки я не згадала, яка на смак печінка вартових.

Він на мить завмер, а потім усі три голови всередині його оболонки одночасно почали задоволено муркотіти. Що це “муркотіння” скидалося на звук, який нагадував працюючий бетонозмішувач, значення не мало.

— Проходьте, мила леді, — видихнув він, і турнікет жалібно клацнув, провертаючись під тиском його магічної перепустки. — Дід сьогодні зовсім не в гуморі. Знову сварився з небесною канцелярією через квоти на грішників, вони стоять на своєму… 

— Канцелярія скільки завгодно може стояти на своєму, — я гмикнула, поправляючи амулет, що почав неприємно палити шкіру, — але якщо наш Дідько впреться рогами в їхню сяючу браму, то бюрократам з консисторії доведеться переписувати свої святі статути просто в польоті до найближчого котла. Вони там, нагорі, думають, що цифри в звітах — це істина, а Дід знає, що істина — це коли в тебе в руках вила, а в опонентів закінчилася свята вода.