Глава 3. Один біль на двох…  

До болю стиснувши зуби, вона смикнулася вперед, але стримала  себе. 

Ну не скаже ж вона йому, що його сни були правдою, яку консисторія світла — та сама суха канцелярія Епіфанії — перекрутила в його людській голові, перетворивши на витончену петлю катувань?! Вони стерли Гелларіеля, лишивши Глібу лише фантомний біль. І найгірше — він вважав катом жінку. Його спотворена пам'ять підмінила фігуру серафима-екзекутора на образ тієї, з ким він розділив гріх. Він думав, що це вона вирвала його крила, хоча тієї ночі в Парижі вона віддала б власне безсмертя, аби зупинити цей м'ясницький небесний суд. 

Діана відчула, як її власні лопатки наче опекло справжнім вогнем. Вона не просто чула його слова, вона бачила цю сцену в його очах, у кожному нервовому посмикуванні його обличчя. Демониця всередині неї, яка століттями живилася чужими стражданнями, раптом відчула цей біль як свій власний. 

Як таке можливо? Вона відчувала, як розпечений метал торкається його плоті, відчувала запах горілої шкіри й ту неймовірну пустку, що лишається в душі янгола після втрати неба. Вона переживала кожну секунду його падіння разом із ним, і цей спільний біль був інтимнішим за будь-що інше. 

Та лікар Ашшр не мала права на емоції. Це була база її професії, її виживання в цьому світі. Вона міцніше стиснула підлокітники крісла, аж поки шкіра на них не натягнулася до межі, але на обличчі залишилася маска спокою, яку вона вже ледь втримувала неймовірним зусиллям демонічної волі. Тільки зіниці на мить розширилися, наповнюючись густою темрявою, яку Гліб, на щастя, списав на погане освітлення кабінету.

— Ви кажете про сни у множині, — Діана вимушено зробила паузу, щоб голос не здригнувся. — Це повторюється щоночі?

— Так, повторюється, але не щоночі, інакше я б узагалі збожеволів… Один і той самий сон, у кількох варіаціях, я бачу його по кілька разів на місяць, — він зглитнув, немов виштовхуючи слова, які застрягали у нього в горлі. — А вдень я розмовляю з мерцями. Вони не мовчать на моєму столі, лікарю. Вони розповідають свої історії, і я завжди точно знаю, від чого помер чи загинув кожен конкретний мрець. Це що, шизофренія?

Діана дивилася на його руки — сильні, з широкими долонями, звиклі до скальпеля і холодної анатомії смерті. І уявляла, як ці самі руки... тримали її за плечі тієї ночі, а потім ще майже тридцять ночей. Як вона стогнала від його дотиків майже на межі безумства. 

Це було неймовірно, майже блюзнірство — відчувати, як демонічна суть Кармілли всередині неї, яка століттями живилася чужими стражданнями й пожадливістю, раптом здригнулася від чистоти цього спогаду. 

Відчуття його рук на її плечах… його гарячі обійми… поцілунки. А потім… потім сталася та мить, коли час зупинився, і в усьому всесвіті існували тільки вони двоє, і навіть Нижній і Верхній світи затамували подихи. Його дотик тоді… він омивав її темряву своїм світлом, від якого її сутність мала б згоріти, але натомість… вона розцвіла, даруючи радість йому.

Діана відчула, як до горла підступає клубок, а в очах збираються сльози. Сльози? У демона?! Ні! Це… неможливо, це проти природи! Вона на мить заплющила очі, щоб приховати цю слабкість від Гліба, і в темряві під повіками побачила спалах: його крила, величезні, сяючі, якими він огортає її… Це був той самий біль, те саме падіння, той самий їхній спільний гріх. 

Не втримавшись, вона глибоко вдихнула. Гліб був її найбільшим прокляттям. Діана мала відмежуватись від нього, переспрямувати комусь іншому з лікарів, але натомість обрала опцію “лікувати”. 

Яка жорстока, витончена іронія долі! Вона, Кармілла Ашшр, тепер сидить у дорогому шкіряному кріслі, втілення земного успіху й самовладання, і змушена грати роль холодної лікарки Ашшр. А він... її коханий, її недосяжна мрія, заради якої вона була готова спалити пекло й небо заодно, тепер — виснажений чоловік, що порпається в людських тельбухах і шукає порятунку в неї ж. 

Це ж треба таке! Вона рятує його від спогадів про себе саму. Вона вчить його забути те єдине, що було для них обох справжнім життям. Це просто нестерпно…