Глава 2. “У тих снах я ангел!” 

…Місто зустріло її мертвою “пробкою”. Сніг змішувався з брудом, двірники безпорадно розмазували кашу по склу, а настрій Діани стрімко падав до позначки “спопелити до бісової матері…”. Вона знову почала злитися, бо кожна хвилина в заторі віддаляла її від сукні, про яку демониця мріяла останній місяць, але все не знаходила часу, щоб заїхати в торговий центр і купити її. 

Вона стукала ідеально підпиляними нігтями по керму, відчуваючи, як всередині прокидається справжня Кармілла — та сама істота, яка не звикла чекати на дозвіл проїхати через міст Патона.

Коли Діана нарешті зайшла у свій робочий кабінет у клініці Aeterna, годинник показував дев’яту тридцять. Пацієнт уже мав з’явитися, проте… його не було. Десять хвилин, двадцять... Роздратування вже переростало майже в неконтрольовану лють, коли двері — без стуку! — нарешті розчинилися.

На порозі стояв чоловік, від якого віяло таким густим розпачем, що повітря в кімнаті враз стало настільки важким, що вона відчувала його майже фізично. Неголений, з червоними від безсоння очима. Справжній “доктор Смерть”. І це був… 

Та ні, такого просто не може бути! Тому що… бути не може. Але її власні очі їй не брехали, в кабінет зайшов він. Геллар… тобто Гліб.

Діана застигла. Секунда перетворилася на вічність.

Її внутрішній хижак заверещав на таких ультразвукових нотах, що в кабінеті, здавалося, мали лопнути плафони. Це таки був він. Той самий чоловік, чиє ім'я вона випалювала з пам'яті розпеченим залізом упродовж останніх вісімнадцяти років. Увесь її лоск, увесь цей доморощений шик розсипався, залишивши лише пучок оголених нервів. Вона дивилася на нього, а бачила... свою поразку і свій єдиний гріх. Гріх, від якого вона не відмовилася б за всі інші радощі світу. 

— Ви запізнилися, — голос Діани пролунав сухо, хоча всередині все кричало. — У вас є вагома причина, щоб псувати мені ранок тридцять першого?

Гліб здивовано глянув на психотерапевта, у якої, здається, чогось тремтіли руки, а потім важко впав у крісло, навіть не знявши куртки.

— Вибачте. Нічна зміна в морзі не завжди сприяє пунктуальності, — він потер обличчя долонями. 

— Гаразд… перепрошую… — Діана розуміла, що жоден лікар, не тільки психотерапевт, чию роль вона тут грала, причому, як казали колеги, досить успішно, не має права на таку непрофесійну поведінку, тож була рада, що він на це не звернув уваги. — То що вас привело до мене? Розповідайте… 

— Слухайте, — Гліб дивився на неї розгублено, а вона ледь стримувалася, щоб не… кинутися йому на шию й не пригорнути до своїх грудей цього нещасного… пацієнта, — у мене дивне відчуття. Наче я вас колись знав. Може, бачив десь? 

Діана мовчки слухала, даючи йому змогу сказати те, заради чого він прийшов. 

— Таке враження, що я знаю ваші риси напам’ять. Кожну дрібницю, аж до того, як ви мружитесь. Наче я бачив вас мільйон разів, хоча ми точно не перетиналися. Мабуть, просто глюки від недосипу, мозок підсовує знайомі шаблони. Хоча це повна маячня… 

Відчувши, як по спині пробіг холод, вона полегшено видихнула. Він її не впізнав, але його душа пам'ятала і її, і її дотики. А це вже було небезпечно. Вона мала стати для нього рятівним колом, а не нагадуванням про катастрофу. І їй раптом нестерпно захотілося підійти й торкнутися його скроні, щоб стерти ці залишки пам'яті, або навпаки — змусити згадати все до останнього крику. Але не можна… 

— Розкажіть краще, що привело вас сюди, — вона додала у свій голос холоду передусім щоб остудити себе. 

Гліб нахилився вперед.

— Сни. Я бачу себе не тут. Я бачу небо, якого не існує. Я... у тих снах ангел. У мене були крила, розумієте? А потім їх забирають. Хтось… жінка… вона буквально вириває їх з мого м’яса. Потім… розпечена печатка… прямо у рану, де ще мить тому були ці крила… Це… просто нестерпно. І я падаю. Щоразу я падаю в цю чорну безодню. 

Пацієнт замовк, втупившись у простір перед собою, наче знову бачив ту розпечену сталь, а її душа заплакала без слів. Але вона не мала права щось йому казати…