Глава 5. “Так я й став патологоанатомом…” 

…Два серафими, мої колишні підлеглі, підійшли до мене. В їхніх очах не було жалю — тільки виконання небесного протоколу. А я подумав про те, що саме про таке вона мені й казала. Про те, що ті, хто живе на небі, не мають жалю, тільки протокол замість серця… 

Вони схопили мене за плечі. Третій серафим, той самий екзекутор, став ззаду. Його руки спалахнули фіолетовим вогнем — вогнем розщеплення.

— Ім'я твоє стерто, — почали вони хором. — Світло твоє згасло… 

А потім прийшов біль. Це не можна було порівняти ні з пораненням мечем, ні з чимось іншим, з чим я стикався раніше. Це було так, наче кожну дрібку моєї душі почали виривати з голками. Коли екзекутор схопив мої крила, я почув хрускіт. І мені здалося, що зараз руйнується всесвіт. Бо вони виривали їх по-живому, без жодної анестезії! 

Перше крило відірвалося з корінням, вириваючи шматки моєї ефірної плоті. Срібляста кров, той самий іхор, який наказувала берегти моя неможлива демониця, бризнула на неможливо білу підлогу консисторії, і там, де вона падала, мармур чорнів.

Я кричав, але звуку не було — тільки вібрація болю, що розривала простір. Друге крило… третє… шосте. З кожним вирваним пір'ям я ставав меншим. Моя велич витікала з мене, як вода з розбитого глека.

Мене змусили дивитися, як мої прекрасні крила, що колись тримали мене над хмарами, падають до підніжжя їхніх тронів. Вони в’янули миттєво, перетворюючись на сірий, нікчемний попіл.

— Ти — Гліб, — пролунав останній голос. — Син землі. Син смерті. Але не назавжди… Якщо ця дитина таки народиться, все зміниться, але ось як… — це було останнє, що я почув. 

Я почав падати. Це було падіння крізь реальності. Я бачив Париж, що стискався до крапки. Я бачив Київ, що наближався з неймовірною швидкістю — місто на пагорбах, де світло й темрява сплелися в такий гордіїв вузол, що навіть архангели боялися туди зазирати. Потім Львів з його неможливою бруківкою… 

Я бачив обличчя Кармілли. Вона плакала чи сміялася? Я вже не знав. Її очі були останнім, що згасло в моїй пам’яті.

— Я… знайду… — хотів прошепотіти я, але мова янголів зникла. Залишилися тільки гортанні грубі звуки, які застрягали у моєму горлі.

Прокинувся я на холодній землі під якимось мостом. Тіло боліло так, наче мене переїхав потяг. Я не пам’ятав, хто я. Я не пам’ятав, як сюди потрапив. У кишені мого дешевого пальта лежав паспорт на ім’я “Гліб Архангельський”, диплом медуніверситету і направлення на роботу у міський… морг. 

Що? Я — патологоанатом?! О ні! Яка жорстока іронія у долі.

Я підійшов до води, бо міст був біля якоїсь річки, й умився. Руки тремтіли. Чомусь я мив їх дуже довго. Три хвилини. Наче намагався змити щось, чого не було видно. Якусь невидиму кров чи… попіл?

А потім, оглянувши місце, в якому себе знайшов (інакше й не скажеш!), пішов у бік міста. В моїй голові було порожньо, але десь глибоко, під ребрами, жевріла дивна, ірраціональна спрага. Наче я мав знайти когось, кого ніколи не знав, але без кого моє нове, крихке людське життя не мало жодного сенсу.

Так я й став патологоанатомом. Бо тільки серед мертвих почувався спокійно. Тільки там ніхто не питав мене, чому мої шрами на лопатках іноді починають пекти так, наче там колись був вогонь. 

Але потім шрами зникли. Натомість стали приходити сни, у яких я був янголом, котрому з м’ясом виривають крила. І в такі ночі я прокидався у холодному поту від нестерпного пекельного болю…