Глава 4. “Ми зробимо тебе людиною…”  

А може, ткача ніколи й не було? Увесь цей морок, завали й примарні стіни — усе щезло без сліду, наче дим від згаслого багаття. Я навіть припустив, що ткач був лише філігранно створеною фантомною лялькою Азазеля, запрограмованою розчинитися в ефірі в ту саму секунду, коли заблищить іскра нової крові. Нас зіткнули лобами в ілюзії, щоб ми створили єдину абсолютну істину — нашу майбутню дитину. Але ми тоді про це ще не знали. 

Наступні тридцять днів у Парижі були моєю особистою вічністю. Ми вдавали, що продовжуємо пошуки, але насправді просто вкрали цей місяць у долі. Я винайняв квартиру в Латинському кварталі — старе горище, де крізь вікна було видно лише небо, яке я вже почав зраджувати. 

Я знав, що саме Кармілла переступила заради мене. Там, в Еребусі, колись на неї чекав Люціан — спадкоємець самого Люцифера, закоханий у неї до нестями. Весь дипломатичний бомонд пекла готувався до їхнього весілля. Але вона тоді просто послала принца з його амбіціями й коронами під три чорти. Бо вже була закохана у мене. 

Її старша сестра Моргана, чия демонічна врода засліплювала, але чия сила була куди меншою за сестрину, майже задихалася від заздрощів і люті. Причина проста й зрозуміла: Кармілла віддала Люціана Моргані наче об'їдки з панського столу, обравши натомість мене — янгола, чиї лопатки колись мали отримати свою печатку. Свій смертний вирок… 

Моргана ж отримала трон княгині пітьми, ставши дружиною Люціана, але так і не змогла пробачити сестрі того, що стала лише “планом Б”. 

Але це все було давно. Зараз же минуло чотири тижні. Кармілла почала змінюватися. Її магія стала іншою — важчою, золотавою, вона більше не колола мені пальці сіркою, а гріла, наче розплавлений мед. 

Я бачив, як вона щоранку притискає долоню до живота, наче щось чекаючи, і в її очах з’являвся той самий “небезпечний блиск”, який пізніше стане її щитом. Вона вже знала, але ще нічого не сказала мені. А я… я просто відчував, як мій внутрішній компас, що завжди вказував на північ порядку, остаточно розбився.

Я знав, що нас шукають. Ітуріель дедалі частіше з’являвся у моїх снах, його голос ставав дедалі холоднішим. Небо не пробачає дезертирства, а пекло не пробачає слабкості. Наша ідилія в місті закоханих пахла грозою, яка мала ось-ось вдарити блискавицями.

І вона вдарила.

Ранок прийшов не з сонцем, а з безжальним сліпучо-білим спалахом.

Консисторія світла не стала чекати. Вони просто витягли мою сутність із катакомб, залишивши фізичне тіло (чи те, що від нього залишилося) десь там, поруч із нею.

Я опинився у небесному залі суду. Сім архангелів на тронах-зірках. Перший — Михаїл, чиє обличчя було викуване з гніву. Другий — Рафаїл, чиї очі випромінювали холодну логіку. Третій — Гавриїл, вісник, чий голос міг руйнувати міста. І ще четверо…

— Гелларіелю, — промовив Михаїл, і від цього звуку моє внутрішнє сяйво здригнулося, як полум’я свічки на вітрі. — Ти стоїш перед лицем істини. Ти зрадив свою природу. Ти змішав священний ефір з нечистотами Еребуса.

— Я пізнав те, чого ви боїтеся, — мій голос був хриплим, людським. — Я пізнав життя, справжнє життя… 

— Життя без порядку — це рак! — прогримів Гавриїл. — Ти дозволив демониці зачати. Ти засіяв поле безодні небесним насінням. Це злочин проти самого замислу всесвіту. Покруч, якого ти породив, — це загроза рівновазі. Вона — міст, по якому темрява зможе увійти в рай.

— Вона — дитина, яка ще навіть не народилася! — крикнув я, намагаючись розправити крила, але вони були важкими, наче налиті ртуттю.

— Вона — аномалія, — Рафаїл підняв сувій. — Як і ти тепер. Ти більше не носій порядку. Ти — паразит на тілі небес. Твій вирок: вигнання. Але не просто вигнання в пекло, де ти став би князем. Ми позбавимо тебе суті. Ми зробимо тебе людиною. Ти забудеш своє ім’я. Ти забудеш смак світла. Ти будеш порпатися в трупах, намагаючись знайти відповіді, яких ніколи не отримаєш…