Глава 3. “Я хотів відчути її губи на смак…”  

Я важко дихав, дивлячись на свої закривавлені пальці. На них яскраво світилася моя срібна кров! Меч давно згас. Світло навколо нас почало тьмяніти, стискаючись до маленького вогника, який ледь освітлював її фігуру. Мене наче вичавили до дна, а небесний зв'язок мовчав, ніби хто взяв і перерізав його ножицями. 

Демониця, легенько погойдуючись, підійшла ближче. Та що там ближче! Вона тепер стояла до мене майже впритул. 

— У мене є пляшка бордо, — сказала вона, сідаючи на купу старих каменів. — Дід передав. Сказав, щоб узяла з собою, бо в тутешніх підземеллях без нього ніяк.

Я стояв, як соляний стовп, і просто дивився на неї. Залишки мого сяйва освітлювали камеру, вихоплюючи її обличчя — втомлене, але насичене неймовірно живими емоціями, до яких я не звик.

— Я не п’ю людської отрути, — кинув через плече, хоча горло пересохло від пилу, якого тут було достатньо. 

— Це не людська отрута. Це еребуський врожай. Він тіло не вбиває, він тільки розв’язує язики, — демониця дивилася на мене трохи розгублено й справді тримала в руках запилену пляшку. 

І де тільки взяла?! Бо я якось не помітив, щоб ця пляшка була у її речах, хоч вона кілька разів перебирала й потім складала усе при мені. А в казку про діда, який передав, мені щось не вірилося. 

— Сідай, Гелларіелю. Твій порядок все одно безсилий проти цього завалу. Нам чекати допомоги мінімум до ранку, — а вона таки мала рацію. — Якщо твої брати взагалі захочуть бруднити руки в цій дірі.

Я мовчки сів. Не знаю, що це було: втома, вплив ткача чи просто цікавість, яка стала початком кінця. Мого особистого фіналу…

Вона простягнула мені кубок, та я вихопив з її рук всю пляшку, бо пити вже хотів так, що здавалося, навіть безсмертя не допоможе пережити наступну секунду. 

Перший ковток був як вибух. Смак терпкої вишні, заліза і чогось такого древнього, що в мене запаморочилося в голові. Коли вино потрапило в мою кров, потреба у небесному кодексі почала розмиватися. Статті про чистоту стали бляклими. Статті про заборону — нелогічними.

— Чому ти це робиш? — спитав я, відірвавшись на мить від пляшки.

— Бо мені набридло бути в сценарії, який написали до нас і для нас, — вона підсунулася ближче. — Ти знаєш, що ткач омани не просто так нас тут затримує? Він хоче побачити, що станеться, якщо світло торкнеться темряви не під час удару, а при обіймах.

Я хотів заперечити. Я мав би це зробити… Але її рука лягла на мою потилицю. Її пальці легко заплуталися в моєму волоссі, яке пахло сонячним вітром.

— Ти пахнеш зорями, а я так хочу скуштувати їх на смак… — прошепотіла вона мені в самі губи, і далі я не стримався… 

Я пам’ятаю цей момент як точку неповернення. Коли мої губи торкнулися її, світ навколо вибухнув. Це було зовсім не схоже на небесне блаженство — рівне, монотонне, вічне. Це було схоже на агонію і народження одночасно. 

Кожен мій дотик до її шкіри випалював на мені тавро грішника, але я лише міцніше пригортав її до себе. Тієї ночі я зрозумів, що наше світло — це в’язниця. Воно і справді ідеальне, але воно мертве. В ній же вирувала сама сутність буття — хаотична, брудна, але несамовито справжня. 

Коли я входив у неї, то відчував, як мої крила, заховані в ефірі, починають тяжчати. Кожна іскра задоволення перетворювала пір’я на свинець. Ми створювали щось третє. Не янгола і не демона. Ми створювали її, іскру світла в оболонці темряви. Я відчував її зачаття як тихий дзвін у глибині всесвіту.

— Тепер ти один із нас, — прошепотіла вона під ранок, засинаючи в моїх обіймах. 

— Ні, — відповів я, дивлячись у темряву стелі. — Тепер я нічий. 

…Ткач омани зник так само раптово, як і з’явився. Коли наші енергії сплелися тієї ночі, ілюзорна стіна катакомб просто розсипалася сірим попелом — вона не витримала напруги цього неможливого союзу. 

Ткач, цей хитрий виродок, зрозумів, що накоїв щось значно масштабніше за звичайну диверсію. Він відчув зародження дитини раніше за нас і просто розчинився в тумані Сени, залігши на таке глибоке дно, куди не сягали промені консисторії. Він залишив нас наодинці з наслідками. А я так само зникнути не міг. Як і вона…