Якщо зовсім просто, то ми мали вистежити ткача в Парижі, знайти його лігво і знищити спільним ударом, який поєднав би два протилежних полюси енергії.
Перші два місяці ми нагадували двох хижаків у затісній клітці. Я тримав меч напоготові щоразу, коли чув звук її кроків, а вона малювала демонські знаки на стінах готелів, де ми зупинялися, просто щоб подивитися, як я гніваюсь. Але ткач виявився хитрішим. Він не чекав на нас на поверхні. Він пішов униз.
Ткач омани виявився майстром не лише зорових оман, а й архітектором емоційного виснаження. Він затягнув нас у катакомби — тисячі кілометрів тунелів, викладених кістками шести мільйонів парижан.
Тут, під товщею землі, зв’язок із консисторією слабшав. Світло тут здавалося чужим, воно відбивалося від порожніх очниць черепів і поверталося до мене спотвореним.
Кармілла йшла поруч. Її присутність була як мускусний туман — густа, дражлива, вона навіть запах смерті перебивала.
— Твій напарник-інквізитор сьогодні особливо нудний, — кинула вона, переступаючи через купу роздроблених стегнових кісток. — Тобі не здається, Гелларіелю, що ти дуже гарний для того, щоб просто бути інструментом у руках старих маразматиків з Епіфанії?
— Замовкни, поріддя безодні, — відрізав я, хоча серце (якщо в янголів воно є до падіння) пропустило удар.
— О, ці солодкі образи! — вона розсміялася, і цей звук відлунював у тунелях, наче дзвін срібних монет. — Ти три місяці полюєш зі мною на ілюзіоніста, але найбільша ілюзія тут — це ти. Ти вдаєш, що тобі байдуже. Але я чую, як твої крила вібрують щоразу, коли я підходжу ближче. Це не порядок, янголе. Це резонанс. Та відповідь, яку я знаю без слів.
Ткач ударив саме в цей момент.
Стіни катакомб ніби зрушили з місця. Черепи поповзли один на одного, закриваючи виходи. Повітря загусло до консистенції липового меду.
— Дивіться! — прошепотів голос ткача, що линув звідусіль. — Дивіться на те, чого ви насправді хочете!
Перед моїми очима постало небо. Але не те застигле, скляне небо консисторії. Це був сад. Теплий, справжній, де світло не сліпило, а ніжно гріло шкіру. І в цьому саду була вона. Без ріг, без демонської злоби. Просто жінка, яка ніжно посміхається. Моя…
— Це брехня! — крикнув я, піднімаючи свого меча.
Але рука не піднялася. Бо поруч зі мною справжня Кармілла схопила мене за лікоть. Її пальці були гарячими.
— Це не брехня, Гелларіелю, — прошепотіла вона. — Це можливість. Ткач показує нам шлях, де немає війни. Де ти не воїн, а я не здобич.
Обвал стався миттєво. Ткач нікого не збирався вбивати, він хотів замкнути нас в обмеженому просторі. Тисячі тонн каміння й кісток відрізали нас від світу. Ми опинилися в невеликій камері, де повітря пахло пилом і… чомусь вином.
— Прокляття! — мій голос відбився від низького склепіння грізним гуркотом.
У глухі кути й безвихідь я не вірив ніколи. Для воїна Епіфанії будь-яка стіна була лише тимчасовою перешкодою. Тож розправляю крила… у цьому тісному мішку з черепів вони розгорнулися з натужним свистом, зачіпаючи гострі виступи каменів.
Збираю всю свою лють, усю концентрацію небесного ефіру в правий кулак. Він спалахує сліпучим блакитним полум’ям, від якого тіні Кармілли на стінах почали танцювати божевільний танець. Удар!
Кулак з силою врізався в завал. Звук був таким, наче зіткнулися два метеорити. Повітря здетонувало, мене обсипало кам’яним кришивом, але стіна навіть не здригнулася. Я б’ю знову, вкладаючи в удар силу, здатну розколоти невелику гору. Світловий вибух мав би перетворити цей камінь на пару.
Натомість я відчув, як моя енергія просто всмоктується в стіну. Вона не рикошетила, не руйнувала — вона зникала в порожнечі, яку створив ткач. Це був не камінь. Це була ілюзія щільності, яка виявилася міцнішою за будь-який граніт, бо вона трималася на моєму власному бажанні вийти звідси.
— Досить, Гелларіелю, — почувся спокійний, майже лінивий голос Кармілли десь із темряви. — Ти лише марнуєш іхор. Ткач замкнув нас у петлі заперечення. Поки ти хочеш це розбити, воно буде незламним…
От… прокляття…