Розділ 9. Гелларіель. Його гріхопадіння       Глава 1. Відчай двох світів  

Минуле, безгрішне небо… 

— Ти знову дивишся на неї так, наче шукаєш у безодні відблиск небесної зорі, — голос Ітуріеля, який прийшов мене “виховувати”, пролунав прямо над моїм вухом. — Обережно, брате мій… Безодня не відбиває світло. Вона його поглинає.

Ми з ним стояли на самому шпилі Нотр-Дам де Парі. Вітер на такій висоті мав би збивати з ніг, але для нас він був лише слабким коливанням ефіру. Париж під нами кипів, наче котел із брудною позолотою. Смертні бігали по своїх коротких стежках, і від них несло страхом, потом і швидкоплинним щастям. Мід іншим, як завжди… 

Смішні такі зі своїми дріб’язковими потребами й проблемами… 

— Я дивлюся на ворога, Ітуріелю, — відповів я, не повертаючи голови. — Хіба не в цьому полягає пильність носія порядку?

— Твоя пильність стає якоюсь надто… детальною, — Ітуріель розправив свої шість крил, які досі ховалися за двома великими, і здалося, що від сполоху його світла горгулії на соборі взяли й… ожили. — Ти вивчаєш вигин її шиї так само ретельно, як ми вивчаємо сувої пророцтв. Консисторія світла вже ставить запитання. Чому ткач омани досі не розвіяний? Чому вища демониця Ашшр досі дихає тим самим повітрям, що й ти?

Я стиснув ефес свого меча. Меч нічого не важив, тому що був продовженням моєї волі, викуваним із первинного вогню. 

— Ткач — це не просто демон. Це розрив у тканині світу. Якщо я вдарю зарано, ілюзія схлопнеться разом із частиною цього міста. Смертні зникнуть тисячами.

— Смертні — це лише пісок у годиннику вічності, — холодно зауважив мій брат. — Один помах крила — і пісок оновиться. Але твоя чистота… вона не оновлюється.

…Я знав, що він правий. На Небі все було чітко. Існувала симетрія. Був світловий кодекс. Кожна наша думка мала бути спрямована на підтримку гармонії сфер. Але останні три місяці моя власна гармонія давала збій. 

Коли я бачив Карміллу — цю платинову бестію з темно-синіми, майже чорними очима, — моя внутрішня музика перетворювалася на хаотичний гуркіт. Я мав відчувати до неї огиду, як до плісняви на мармурі. Натомість відчував дивне зацікавлення: як істота, створена з вогню, гніву й праху, може сміятися так щиро? 

Знав я її давно, як і те, що вона була не просто демоницею, вона була мисливицею — найкращою в роду Ашшр. Насправді це дике поєднання світла й тіні було зрежисоване кимось куди могутнішим за божевільного ілюзіоніста. 

Десь там, у затінених залах свого нового готелю в Сірій зоні, за нами спостерігав її прадід, старий зброяр Азазель. Саме він підкинув консисторії чутки про ткача, і саме він благословив свою правнучку на це “полювання”. Ми думали, що захищаємо місто від монстра, не здогадуючись, що нас самих фактично загнали у вольєр для спарювання. 

Наше об'єднання було актом вищого відчаю обох світів. Ткач омани — цей ренегат, що колись належав до молодших чинів небесного воїнства, а потім збожеволів від власної сили, — почав стирати межу між реальним і вигаданим. 

Він не просто створював ілюзії; він витягував зі смертних їхні найпотаємніші жахи й матеріалізував їх у центрі Європи. Консисторія світла не могла діяти відкрито, щоб не злякати ткача з глибини астралу, а пекло боялося втратити свій вплив на людські душі, які ткач просто перетворював на пусті оболонки.

Так з'явився цей пакт, скріплений кров'ю й світлом. Мені як кращому мисливцю Неба наказали терпіти присутність Кармілли Ашшр. Їй як найпідступнішій з роду Ашшрів було доручено стати моєю тінню. 

“Спільне завдання”, — так це називав Михаїл, кривлячись, наче від зубного болю. 

“Тимчасове перемир’я”, — так казав їхній Дідько, випускаючи під час янгольсько-демонських переговорів кільця сірчаного диму прямо в обличчя архангелам…