Глава 4. Він грав для самої Смерті… 

На другому столі лежала дівчина, схожа на екзотичну квітку, розчавлену підбором. Юна, у сукні, що коштувала батькам цілого статку. Тут ДТП. Автомобіль у кюветі. 

Гліб почав розтин. Печінка чиста, алкоголю — мінімум. Але щойно він відкрив грудну клітину, по секційній розлився запах лілій. Солодкий, запаморочливий аромат, якого не могло бути в підвалі моргу.

— Лілії з долини Ен-Гадді, — прошепотів Гліб. — Звідки я знаю цю назву?

Назва кольнула мозок, наче гостра голка. Свідомість підсовувала якісь біблійні образи, хоча Гліб вважав себе переконаним прагматиком. “Яка ще долина Ен-Гадді? Це десь в Ізраїлі? Чому я думаю про це, стоячи над трупом у Києві?” — роздратовано подумав він, намагаючись дихати ротом, щоб перебити цей нетутешній аромат брудною хлоркою. 

Він придивився до легень. Вони були заповнені дрібним золотавим пилом. Вона не втратила керування. Вона задихнулася від… світла. На задньому сидінні її машини хтось сидів — хтось, хто просто поклав долоні їй на очі й прошепотів: “Ти занадто гарна для цього бруду. Якщо ти тут залишишся, він тебе зрадить прямо на вашому весіллі й розб’є серце… А воно тобі треба?”. 

Це було не вбивство. Це була жахлива, збочена форма “порятунку” від істоти, яка вважала себе милосердною. 

— Тобі я напишу “асфіксія”, — Гліб подивився в її порожні очі. — Ти була лише іграшкою для якогось представника вищих сфер, якому стало… нудно. Чи Нижчого світу? Хоча… яка вже різниця?

Його знову почало трусити. Так бувало, коли він дуже чітко бачив справжні причини смертей тих, кого привозили в “його” морг. “Я божеволію… — подумав Гліб. — Я розмовляю з трупами й вигадую їм небесних вбивць. Це вже шизофренія, не інакше…” 

Він міцно заплющив очі й притис холодні долоні до скронь, намагаючись зупинити цей шалений калейдоскоп чужих смертей у своїй голові. Кожен такий “сеанс” залишав після себе гидкий присмак на язиці й дике, майже тваринне бажання вибігти з моргу і бігти вулицями, поки легені не вибухнуть від кисню. 

Гліб боявся, що колись просто не зможе повернутися назад, у свою раціональну медичну реальність, і назавжди залишиться там — серед чужого золотого пилу, чорних тіней та істот, яких немає у жодному підручнику з анатомії. 

Останнім був старий безхатько. Брудне шмаття, покручені пальці. Його знайшли біля консерваторії. Нібито банальне переохолодження. Гліб почав мити його руки для відбитків і завмер. Під шарами бруду він побачив специфічні мозолі скрипаля. Гліб заплющив очі й на мить почув неможливу, високу ноту, що ввірвалася у нічне повітря.

Цей старий не замерз. Він грав. Він дістав свою стару скрипку й під таким само старим смичком народилась така мелодія, що сама Смерть зупинилася послухати. А потім вирішила забрати музиканта з собою, щоб він грав їй вічно. 

Гліб побачив на його шиї ледь помітний слід — не від рук, а від поцілунку. Холодного, як міжзоряний простір. 

— Тобі пощастило більше за всіх, — промовив Гліб, накриваючи старого простирадлом. — Ти принаймні знав, за що помираєш. А я... я вмираю щодня через те, що не знаю, хто я такий.

До шостої ранку він упорався з усіма трьома і стояв біля раковини, над якою висіло на стіні чимале дзеркало. Вода текла по руках, але Гліб її не відчував. Перед очима все ще стояв золотий пил у легенях дівчини.

— Годі, — відрізав він власному відображенню. — Тобі потрібен лікар. Справжній. Доки ти не почав бачити німби над санітарами.