Глава 3. “Звідки беруться ці кіношні кадри?!” 

Гліб посидів хвилину біля столика, гріючи руки об кухоль з окропом, де він притопив ложкою пакетик із дешевим чаєм, і вдихаючи запах формаліну й хлорки, який давно діяв на нього заспокійливо. 

Цей запах був реальним і звичним, і чоловік нарешті зміг заспокоїтися. Смерть у цьому підвалі була зрозумілою, логічною і — головне — мовчазною.

“Принаймні мої нинішні “підопічні” не бачать кошмарів, — цинічно подумав він, зробивши останній ковток чаю. — Їм уже точно нічого не болить. Аж заздрю їм, чесне слово”. 

Дивлячись, як у синьому кухлі темніє окріп, він відчував, як усередині розростається звичне, глухе роздратування. Найбільше його лякав не сам кошмар, а те, що поза цим підвалом і дивними снами в нього нічого не було. Дев’ятнадцять років абсолютного нічого. Ні друзів, з якими можна перекинутися парою слів у п’ятницю ввечері, ні жінки, яка чекала б удома. Тільки ці стіни, обкладені кахлем, формалін і застиглі обличчя тих, кому він уже нічим не міг допомогти. Він застряг у цьому житті, як муха в бурштині, і найстрашніше — він навіть не пам’ятав, як тут опинився. 

Підвівшись, патологоанатом глянув на годинник. Ще ніч… передостання ніч у цьому році. А новорічна ніч обіцяла бути важкою. Він знав це точно, бо всі новорічні ночі однакові, з купою безглуздих смертей, яких точно могло й не бути. 

Гліб застебнув халат до самого підборіддя, наче цей тонкий шар тканини міг захистити його від минулого, і вийшов у коридор. Світло люмінесцентних ламп неприємно різало очі, у приміщенні стояв низький гул, який завжди чомусь нагадував передсмертний стогін електрики.

Секційна зустріла його звичною прохолодою. На сталевих столах уже чекали “клієнти”. Три тіла. Три нерозказані історії. Він підійшов до раковини. Три хвилини. Рівно три хвилини він мив руки — його особистий ритуал очищення, кордон між світом кошмарів і світом фактів.

Першим був чоловік років сорока п’яти. Добротне пальто на вішаку поруч свідчило про успіх. Офіційна версія поліції: “Раптова зупинка серця на зупинці. Ймовірна ішемія”. Що ж, подивимось, що він йому розкаже… 

Патологоанатом, на якого перетворився Гліб, підійшов ближче. Очі померлого були широко розплющені, у них застиг такий дикий первісний жах, який неможливо пояснити жодним медичним довідником.

— Ну що, Петре Івановичу? — тихо запитав він, торкаючись холодного зап'ястя. — Що ж ви там побачили?

Щойно його пальці торкнулися шкіри, реальність на частку секунди здригнулася. Гліб побачив не зупинку. Він побачив відображення у вітрині магазину іграшок, повз яку йшов цей Петро Іванович. 

Там, серед усміхнених ляльок, стояло щось. Високе, антрацитово-чорне, з безліччю очей, що відкривалися прямо на довгих павукоподібних мацаках. Воно не рухалося, воно просто дивилося. І Петро зрозумів: воно прийшло особисто за ним. Серце чоловіка просто здалося, відмовившись працювати у світі, де існують такі сусіди. 

Ти диви… прямо якась його особиста містика, не інакше… 

Гліб струснув головою, повертаючись у реальність підвалу. По спині знову пробіг мороз, але цього разу не від протягу. Звідки в його голові беруться ці кіношні кадри? Яка ще потвора у вітрині? Медична освіта буквально кричала, що це абсурд, але інтуїція, що сиділа десь глибоко під ребрами, вила від передчуття біди. 

— Офіційно — гостра серцева недостатність, — пробурчав собі під ніс Гліб, роблячи перший надріз. Його рука не здригнулася, але всередині все захололо. — Але ми з тобою знаємо, що ти просто зазирнув за завісу.