Глава 2. Персональний кошмар патологоанатома 

Тепер уже колишній Янгол чув, як шипить його єство, як плавиться срібло в його жилах, перетворюючись на густу, темну й болісно теплу людську кров. Хрускіт хрящів, коли важкі, сяючі крила впали на білу підлогу, миттєво стаючи сірим попелом, був останнім, що він запам’ятав перед тим, як його поглинула безодня. 

Тільки у вухах досі звучало ледь чутне “Гелларіаель…”, та він поняття не мав, що означає це слово. Можливо, чиєсь ім’я… Але чиє?!

Струсивши головою, щоб відігнати настирне видіння, яке переслідує його роками, Гліб підвівся з кушетки й пішов у санвузол, щоб умитися крижаною водою й трохи прийти до тями, а заодно клацнути чайника і запарити у великому синьому кухлі чайний пакетик. 

Він глянув у каламутне дзеркало. На вигляд йому було від сили тридцять п'ять, ну, можливо, сорок років. Але була одна дивна річ, від якої Глібу ставало ніяково щоразу, коли він про це замислювався: він не старів. Зовсім. 

Не розуміючи, чому так, він списував усе на генетику й здоровий спосіб життя. Власне, саме через це йому свого часу довелося тікати зі Львова, де він раніше жив і працював. Що було до Львова, Гліб просто не пам’ятав. І скільки не намагався згадати, навіть користуючись різними сумнівними методиками, що нібито повертають втрачені спогади, у нього нічого не виходило.  

Але через десять років роботи в місцевій лікарні колеги почали відверто й грубо жартувати: “Глібе, ти що, спиш у холодильнику з мерцями чи в тебе вдома портрет старіє замість тебе?”. 

Коли натяки стали надто прозорими, він просто зібрав речі й переїхав у Київ, де в натовпі легше було загубити свою незмінну молодість. “Може, я справді бракований? — Гліб криво усміхнувся своєму відображенню, витираючи обличчя жорстким рушником. — Люди так не тримаються. Навіть на найдорожчих кремах і з хорошими кардіотренуваннями”. 

Серце досі гатило в ребра, як збожеволілий птах. Футболка, наскрізь мокра від холодного поту, здавалося, вже приклеїлась до спини, яка немилосердно свербіла десь посередині, нагадуючи про те саме тавро, яке він бачив у своєму нічному кошмарі. 

У комірчині моргу, де повітря пахло антисептиком і вдесяте завареною кавою, панувала суцільна напівтемрява. Тільки мерехтіння старого системного блоку нагадувало, що він зараз у Києві, а не на небесному суді, який вісімнадцять років тому став його особистим кошмаром.

— Це просто сон, Глібе. Біохімія. Втома, — прохрипів він, голосно сьорбаючи гарячий напій і обхопивши себе руками за плечі, намагаючись таким чином струсити з себе залишки сну, який більше скидався на фрагмент реальної пам’яті.

Він мимоволі дістав рукою свою спину, торкнувся саме того місця, з якого в Янгола з його персонального сну-кошмару росли ті самі білі крила, котрі потім згоріли за кілька секунд. 

Нічого! Тільки гладенька шкіра. Жодного шраму. Але фантомний біль усе ще пульсував там, нагадуючи про розпечене залізо. 

Він згадав свою київську оселю. Велика квартира-студія у самому центрі міста, з панорамними вікнами й мінімумом меблів. Гліб ніколи не знав, звідки в нього береться стільки грошей, але факт залишався фактом: на його банківській картці, куди щомісяця падала куца зарплата державного патологоанатома, завжди вистачало коштів на все. 

Жодного разу транзакція не була відхилена, яку б суму він не витрачав. Тому й автомобіль у нього був солідний, хоча він ніколи не переймався статусністю, обираючи передусім зручність для довгих поїздок. 

Його звичний стиль — дорогі джинси й картаті сорочки — у поєднанні з його зовнішністю створювали образ кіноактора, що вирішив відпочити від слави у патологоанатомічному відділенні. 

Тільки як би відпочити від цього клятого “відпочинку”?!