Розділ 8. Гліб. Будні в морзі      Глава 1. “Що відбувається?!” 

Теперішнє, Київ… 

— Ні-ііі! — Гліб, не розуміючи, де він перебуває, різко підхопився на вузькій кушетці, наче від удару струмом. 

Металева підставка для крапельниці, яку він пристосував під вішалку для одягу, жалібно брязнула, ледь не впавши на бетонну підлогу. Голова гула так, наче він добряче приклався нею об кам’яну підлогу.  

Зігнувшись навпіл і ще переживаючи відлуння того болю, який відчував у сні, він жадібно хапав ротом повітря, що раптом здалося йому пекельно гарячим, хоч уже зрозумів, що знову заснув на роботі. Тобто у міському морзі. 

Провівши долонею по обличчю, відчував жорстку щетину. Пальці злегка тремтіли, і це його неабияк дратувало — Гліб терпіти не міг, коли власне тіло виходило з-під контролю. 

Він належав до того типу чоловіків, яких жінки, зітхаючи, зазвичай проводжають довгими затуманеними поглядами: високий, спортивний брюнет із правильними, ніби висіченими з мармуру рисами обличчя. Його дводенна щетина лише додавала йому того грубого чоловічого магнетизму, який зазвичай називають сексі, але сам Гліб на це ніколи не зважав. Він взагалі рідко дивився на живих людей з цікавістю, ніби вони були лише попередніми ескізами його майбутніх пацієнтів.

Домашня футболка, яку чоловік приносив сюди саме для таких випадків, коли запрацьовувався настільки, що не хотів їхати у свою міську квартиру, була наскрізь мокрою від холодного поту, тож миттєво прилипла до лопаток, викликаючи новий напад фантомного болю. 

“От… дідько рогатий! Хоч ти мені скажи, що відбувається… — вилаявся він, вгативши кулаком у стіну. — Ну скільки можна? І що означає цей сон? Чому ці образи переслідують мене стільки років?!” 

“Ну, рогатий я… А ще лисий… це факт, який ніхто не заперечує, — буркнув древній демон зі Старших, який саме робив обхід своєї вотчини у пеклі, перевіряючи казани з грішниками, коли почув класичний “виклик” з Землі, або, як вони її тут називали, Середнього світу. — Може, й розкажу колись… якщо заслужиш…” 

Але Гліб його, звісно, не почув… 

Його серце гатило в ребра з такою силою, що чоловіку здавалося, ніби цей звук чути навіть у сусідній холодильній камері. Він заплющив очі, намагаючись прогнати залишки нічного жаху, але темрява за повіками була ще страшнішою за реальність.

Бо цей сон завжди починався однаково: з шелесту крил. Та це було не тихе лопотіння пташиного пір’я, ні. Це був гул розпеченого повітря, вібрація самої тканини світу, яка розривалася від появи небесного воїнства. 

А потім приходив біль. Не людський, який можна вгамувати морфієм, а сутнісний, що випалював саму надію на порятунок. 

Він бачив Янгола… ні, не так. Він сам був тим Янголом і стояв на колінах у центрі сліпучо-білого ніщо. Його руки були скуті за спиною ланцюгами з чистого світла, що в’їдалися в ефірне тіло, наче розпечений дріт у масло. Навколо нього згущувалися тіні — величні, незворушні фігури суддів, чиї обличчя були дуже яскравими, щоб людська пам'ять могла їх утримати.

— Ти зрадив чистоту заради тліну, — прогриміло звідусіль, і цей голос вібрував у нього в самих кістках. — Ти обміняв вічність на погляд доньки безодні. Ти став дефектом у божественній симфонії...

Він хотів крикнути, що та, про кого вони зараз казали, — це не тлін, що в її розкосих очах він побачив більше сенсу, ніж у тисячоліттях споглядання небесно-голубого ефіру. Але замість голосу з його горла вирвався лише хрип.

А потім з’явилася залізна печать. 

Величезне, розпечене до білого кольору тавро з символом вигнання. Його не просто притиснули до спини — там, де ще мить тому були його величні білі крила, які один із суддів вирвав із м’ясом, змусивши Янгола впасти від болю на коліна. Ним вирізали саму суть його приналежності до вищого небесного воїнства. 

Це було реально дуже боляче, хоч і всього-на-всього уві сні…