Глава 5. “Кармілло, ти дурепа!” 

…Йому ще ніхто нічого не сказав. Ні в чому не звинуватив. Вирок ще не пролунав у залах консисторії. Але він уже знав, що на нас чекає. Що чекаю на нього…  

Мій Янгол повільно підняв руку, наче йому бракувало повітря, і пальці здригнулися, намагаючись торкнутися спини — там, де під шкірою ховалися основи його крил. Він не міг дотягнутися до лопаток, але цей жест, цей болісний поворот плеча, наче він намагався намацати невидиму рану, говорив більше за слова. Він уже відчував майбутній біль від того, як його плоть будуть рвати, вириваючи небесну суть живцем.

Гелларіель дивився на свої руки, якими щойно торкався демониці, і я бачила, як його буквально нудить від самого себе.

Перед очима досі стоїть, як він підняв погляд на мене. І в цьому погляді була суміш такого глибокого нестерпного кохання і такого дикого жаху, що я мимоволі відсахнулася, хоч душа рвалася до нього. 

Це було кохання, яке вбиває швидше за меч архангела. Я стояла перед ним, і мій тріумф — те, про що я мріяла століттями, мій план, як звабити Янгола, — раптом перетворився на розпечене вугілля у моїй демонській душі, яка раніше ніколи не страждала від докорів сумління. 

— Що я зробив… — прошепотів він пустим, позбавленим життя голосом, наче з нього викачали все світло разом із киснем. — І що тепер із цим робити… 

Цей голос назавжди в'ївся в мою пам'ять, перетворившись на персональне прокляття, яке відлунювало у вухах щоразу, коли я залишалася наодинці з тишею. Він стояв переді мною — величний, чистий, але вже безнадійно заплямований моєю суттю, і кожне його слово лягало на мою душу розпеченим тавром. 

Мені хотілось кричати йому, що це не кінець, що кохання варте того, щоб упасти з небес, але я бачила правду в його скляних очах: для нього це було смертю. Смертю всього, у що він вірив тисячі років, і вбивцею була саме я. Моє кохання… 

Яка іронія долі! Він дивився на мене, і я бачила, що він бачить у мені не кохану жінку, а дзеркало свого падіння. Свою погибель.

Тож я теж мовчки дивилася на його зламаний силует і вперше в житті розуміла: я не трофей виграла, як думала спочатку. Не перемогу над небом здобула… Я просто зламала життя єдиній істоті у всьому Всесвіті, яку я, виявляється, була здатна кохати. Моя любов була отрутою, і я власноруч напоїла його нею, підносячи кубок із посмішкою на губах.

— Гелларіелю… — зробила крок до нього, намагаючись торкнутися його руки, щоб хоч якось розділити цей біль, щоб забрати хоча б частину тієї темряви, яку сама ж у нього влила. — Гелле, я… 

Він відсахнувся, наче від удару розпеченим залізом. Його погляд обпік мене холодом. 

— Не треба, Кармілло. Не чіпай мене. Ти хотіла побачити, як я б'юся об землю? Дивись. Тобі подобається шоу? Я ж казав, що ти дурепа, але я виявився ще більшим дурнем. Я віддав усе заради… — він замовк, ковтаючи клубок у горлі, і я бачила, як на його шиї пульсують мітки моїх поцілунків. — Іди геть. Будь ласка.

Він засміявся — це був страшний, надривний сміх істоти, яка щойно втратила вічність заради однієї ночі в обіймах ворога. Це був сміх, який звучав страшніше, ніж будь-яке прокляття пекла. Це був звук душі, що розсипалася на друзки.

Мені нічого не залишалося, як тільки розвернутися й піти геть, не озираючись, відчуваючи, як дощ змішується з моїми першими людськими сльозами. Я знала, що тепер буду нести цю отруту в собі до самого кінця. Але тоді я ще не знала, що через кілька тижнів побачу на тесті дві смужки, які стануть моїм остаточним вироком. І моїм єдиним спасінням.

…Розплющую очі в своїй спальні в Еребусі. Склянка з вином давно випала з рук, розбившись об кам'яну підлогу. Червона калюжа розтеклася, наче кров.

Нудота, яку я списувала на меланхолію, раптом підкотила до горла з новою силою. Я схопилася за живіт, відчуваючи дивний, неприємний спазм.

— Та що ж це таке… — прошепотіла я. — Ну не може ж це бути так… по-людськи. 

Підходжу до столу й беру з шухляди один із тих людських тестів, які про всяк випадок привезла з поверхні. У Пеклі такі речі вважалися марновірством, але в мені жив якийсь дивний, майже людський страх. 

Беру, щоб переконатися…