Глава 4. Він ішов на це з власної волі…  

Демони не знають жалю, нас виростили на болю й зраді, але зараз, дивлячись на цього зламаного моїми ж руками серафима, я вперше захотіла повернути час назад. Стерти цю ніч, яка була для мене найдорожчою. Захистити його від самої себе і від тієї безодні, в яку я його так егоїстично затягнула. 

Не кажучи ні слова, ми вийшли на поверхню Парижа на світанку. Місто було сірим, байдужим, вмитим холодним дощем, який намагався змити з нас те, що змити було неможливо. Небо було кольору олова, і перші промені сонця нікому з нас не принесли радості, а лише підсвітили масштаб нашого спільного гріха. 

Я відчувала, як холодне повітря обпікає мою шкіру, але справжній жар йшов зсередини. На моїй шиї, прямо над пульсуючою жилою, темніли клейма його відчаю — глибокі, майже вугільні гематоми у формі пелюсток, залишені губами того, хто ніколи не мав права торкатися демониці. 

Це були не просто людські засоси. Це були опіки святості на грішній плоті, які випалили на мені мітку приналежності тому, хто в моїх обіймах щойно зрікся неба.

Я зиркнула на Гелларіеля. Його вигляд розривав мені душу сильніше, ніж будь-які тортури канцелярії. На його зазвичай бездоганних ключицях і плечах, там, де шкіра мала б сяяти перламутром, тепер горіли чорні розчерки моїх пазурів. 

Вони виглядали як зловісні руни, що в’їлися в його світло, отруюючи Янгола зсередини. Це були не просто подряпини — це були шрами гріхопадіння, які навіки закарбували на його ангельському тілі пам'ять про те, як він здригався в моїх обіймах, забуваючи всі заповіді свого Бога.

Він стояв, притиснувшись до мокрої стіни собору, і я бачила, як його пальці здригаються, намагаючись намацати на грудях амулет, якого там більше не було. Гелл… мій Гелл дивився на свої руки, заплямовані моєю темрявою, і в його очах я бачила, як рушиться всесвіт.

— Це не змити, Кармілло, — прошепотів він, і в його голосі було стільки болю, що мені захотілося кричати. — Навіть якщо цей дощ ітиме вічність... ми тепер пахнемо одне одним. І цей запах відчують усі… 

Я хотіла підійти, хотіла закрити ці мітки своїм волоссям, сховати його від цього сірого світу, але мої руки були заважкими, наче налиті ртуттю. Ми стояли в центрі Парижа — два уламки колись величних світів, які на одну ніч стали цілим, щоб на ранок перетворитись на ніщо.

Але нам однаково треба було жити далі. Тієї миті я ще не знала, що наше “далі” розтягнеться на цілий місяць у дешевому готелі біля Сен-Лазар, де повітря було просякнуте запахом плісняви, дешевого тютюну й нашого нестерпного хворобливого кохання.

Цей місяць став моїм особистим пеклом, солодшим за будь-який нектар. Гелларіель ненавидів себе. Він ненавидів мене. Він міг годинами мовчати, дивлячись у вікно на дощ, а потім різко розвертався, згрібав мене в оберемок і брав так, наче хотів знищити, випалити саму пам'ять про те, ким він був. 

Він ішов на це з власної волі, бо тепер цей земний плотський голод став його єдиною реальністю. Він трахав мене з люттю засудженого до страти, а я приймала це як причастя, бо кохала його так, як демони кохати не мають права.

Коли це почалося? Не тоді, коли він врятував мене в депо. А набагато раніше, у Празі, триста років тому. 

…Ми тоді теж перетнулися на завданні. Я бачила, як він стояв на даху собору Святого Віта, і вітер розвівав його білу одежу. Він тоді ще не дивився на мене як на ворога — він дивився на світ із такою безкінечною самотністю, що в моєму вже зачерствілому серці щось тріснуло. 

Я зрозуміла: він такий само вигнанець у своєму безмежно чистому світі, як і я у своєму брудному. Я закохалася в його тишу, в його неможливу чистоту, яку мені відчайдушно захотілося не просто забруднити, а розділити. 

А треба було тікати від нього, гублячи капці й не озираючись…