Глава 3. Солодкуватий присмак його отрути… 

Я бачила, як Гелларіель завмер на мить на іншому кінці зали, в якій ми якраз були. Його внутрішні правила вимагали спочатку завершити ритуал вигнання тіні, а вже потім думати про порятунок напарника — особливо якщо напарник демон, який сам винен у своїй необережності. 

Це були секунди, але для мене вони тривали цілу вічність. Я бачила, як він стискає руків’я свого меча, як напружуються його м’язи, борючись із тисячолітніми догмами.

Але молитви з його вуст я так і не почула… Наступної миті з диким, зовсім не ангельським криком, який більше нагадував рик пораненого звіра, Гелларіель кинувся вперед. Його світловий меч розітнув темряву, але замість того, щоб добити тінь, він… обхопив мене за талію. 

Не очікуючи такого кроку від Янгола, я все одно інстинктивно вчепилась у нього обома руками, а він притиснув мене до себе так сильно, що я почула, як тріснуло щось з мого одягу. Янгольські крила на мить розгорнулися за його спиною — величезні, сліпучо-білі, відганяючи темряву.

Ми відлетіли на безпечну відстань, важко дихаючи. Його магічне поле, зазвичай рівне і холодне, зараз іскрило і пульсувало, змішуючись з моїм.

— Ти дурепа! — просто констатував він, відпускаючи мою талію, але його руки сковзнули вгору, і він так і продовжував тримати мене за плечі. 

Та мене вразили не слова Гелларіеля, він і раніше міг сказати все, що про мене думає, й ці думки мені далеко не завжди подобалися. Мене вразило те, як тремтіли його руки. Це був не той холодний праведний гнів, до якого я звикла. Це був гнів, народжений з якогось тваринного переляку, зовсім не притаманного для янголів його рівня. 

— Ти могла загинути! Ти розумієш, що ти робиш? Ти навмисно підставляєшся!

Я глянула в його очі. І… не побачила там ні звичного “статуту”, ні правил консисторії, ні великого плану порятунку Всесвіту від усього, що не вписувалось у їхні догми. Там був жах втрати. Чистий егоїстичний людський жах. 

І в цей момент прийшло просте, але важливе усвідомлення: я перемогла. Його крижаний порядок розпався. Він зробив свій перший крок до людяності. І мій перший крок до того, щоб зрозуміти: ця перемога буде коштувати нам обом дуже… дуже дорого.

Повільно торкаюся його щоки, дивлячись в очі. На цей раз він не відсахнувся. 

— Ти врятував мене, серафиме. Навіщо? Статут цього не вимагав. Навпаки… 

Він мовчав, дивлячись на мене, і я бачила, як у його очах повільно згасає небесне світло, поступаючись місцем чомусь набагато теплішому і небезпечнішому. 

— Не знаю, — він якось розгублено знизав плечима, ховаючи крила. — Просто не зміг інакше.

Ось так, виявляється… він просто не зміг інакше! Це була точка невороття. Місяць, що залишався до катакомб, був наповнений не полюванням на тінь, а полюванням одне на одного. Кожен погляд, кожен випадковий дотик ставав тортурою. Ми жили в стані постійної енергетичної війни, яка неминуче мала закінчитися або вибухом, або чиєюсь капітуляцією. 

А тінь… тобто ткач омани просто спостерігав, хоч я тоді й не надала цьому значення. 

А ось перший наш спільний ранок у катакомбах після того вина, яке я спеціально давно носила з собою, чекаючи, поки підвернеться можливість напоїти ним Янгола, і того, що сталося потім, став для нас обох справжньою, вже фізичною точкою невороття, яку неможливо забути чи викреслити зі свого життя. 

Найстрашнішим було не саме падіння. Найстрашніше було прокидатися… Причому не тільки йому, але й мені теж. 

Коли зілля відьми, яке він випив у темряві катакомб, не залишивши мені навіть краплі (а мені й не треба було, я й так хотіла його як весняна кішка свого єдиного кота), нарешті перестало діяти, магічний дурман розсіявся. Я прокинулася на його крилі, відчуваючи важкість його руки на моїй талії. Навколо нас був лише запах вогкості, праху й нашого спільного гріха. 

Ткач омани тоді зник, наче його ніколи й не було… Лише солодкуватий присмак його отрути ще пекельно гірчив на язику, нагадуючи про ціну ілюзії. 

Ця тиша під склепінням підземелля тиснула на груди сильніше за багатотонні кам'яні брили. Я дивилася на його заплющені повіки, на розкидані по брудній землі білі перлини пір'я, які він втрачав у моїх шалених обіймах, і всередині все стискалося від дивного, незнайомого мені досі почуття провини. 

Але у мене було виправдання: я його кохала! Я й зараз його кохаю. До нестями…