Глава 2. Спогади, які дарують біль 

Кістка згасла, перетворившись на звичайний шматок мертвого каменю. У спальні запала тиша, яку порушувало лише далеке, тужливе виття вітрів безодні за вікном, що нависало над вогняними озерами.

Заплющую очі й мимоволі провалююся туди. У той клятий Париж. У той місяць, який став моїм особистим раєм, пеклом і початком мого особистого кінця в одному окремо взятому флаконі. Пам’ять, наче досвідчений кат, почала повільно розгортати сувій подій, насолоджуючись кожною краплиною мого болю, ще й посилюючи його.

…За місяць до того, що сталося між нами потім, ми «притиралися» одне до одного, як два шматки наждачного паперу, залишаючи глибокі подряпини на аурах. Контраст був болючим майже фізично, і це відчувала не тільки я. 

Париж в останній місяць літа був спекотним, задихався від смогу й людських пристрастей, які для мене звучали як солодке багатоголосся, а для нього — як какофонія гріха.

Гелларіель був втіленням чистого крижаного порядку небес. Те, що він постійно був поряд зі мною, я відчувала як протяг із холодильника в розпал липня. Коли ми були не на роботі, він носив людський одяг — чисто білий лляний костюм, який якимось дивом залишався таким само чистим навіть у найбільш смердючих провулках Монмартра. На його обличчі була маска спокійної зневаги до всього, що не відповідало статутам небесної консисторії.

Щоразу, коли ми виходили на чергове полювання за тінню — згустком прадавнього хаосу, що тероризував передмістя, — він поводився так, ніби боявся замарати білизну своєї душі об саму присутність поруч зі мною. 

Мій коханий Янгол витирав руки білосніжною хустинкою після кожного дотику до чогось, що він вважав нечистим: дверної ручки в занедбаному будинку, старого фоліанта, мого плеча, якщо я випадково зачіпала його в натовпі. 

Завжди три хвилини. Ретельно. З маніакальною педантичністю. Ніби намагався змити сам факт нашого вимушеного партнерства.

Я ж була для нього справжньою провокацією у плоті. Я носила сукні з таким глибоким декольте, що людські чоловіки врізалися в стовпи, проходячи повз мене, і навмисно використовувала парфуми із запахом мускусу, крові й нічного жасмину, щоб порушити його грозовий озоновий фон. 

Мене до нестями дратувала ця його недоторканність, цей білосніжний бар'єр, яким він відгороджувався від усього світу і від мене зокрема. Я бачила, як під моїм пильним, насмішкуватим поглядом жовтіли від напруги його кристально-чисті очі, як кам'яніли його щелепи, коли у напівтемряві брудних вулись дуже голосно лунав мій сміх. 

Це була тонка, небезпечна гра на випередження: хто перший зламається, хто перший випустить на волю своїх справжніх демонів чи янголів. Я хотіла розбити цей лід, навіть якщо його уламки мали порізати моє власне серце. Ба більше! Про те, що моє серце потім стікатиме кров’ю, я навіть не подумала… 

Натомість мені хотілося побачити, як трісне цей небесний панцир, як під довершеною білизною проступить сире тваринне бажання. Або бодай гнів. Що завгодно, крім цієї крижаної байдужості.

— Ти дуже близько підходиш до краю, демонице, — кинув він мені одного разу, коли ми вистежували тінь у покинутому депо. 

І його голос здався мені дзвоном кришталю на морозі.

Він дивився на те, як я балансую на іржавій балці над прірвою, і в його очах була лише професійна турбота про успіх місії.

Я тоді лише розсміялася, навмисно наступаючи в калюжу мазуту, змішаного з кров'ю жертви. Бо хотіла, щоб він побачив, як бруд липне до моєї шкіри, щоб він відчув огиду. 

— А ти надто боїшся забруднити крила, серафиме, а в реальному житті це неможливо. Хочеш, щоб я тебе врятувала? Чи, може, хочеш сам зануритися в цей бруд і подивитися, чи не стане твоє світло від цього яскравішим?

Конфлікт назрівав давно, і він вибухнув того вечора в депо. Тінь, на яку ми полювали, виявилася не просто згустком хаосу, а древнім паразитом, який жив страхами. 

Вона, ця тінь, яка потім виявилася ткачем омани, виринула з напівтемряви, обплітаючи мої ноги своїми липкими, холодними мацаками, тягнучи в чорну вирву під підлогою. Я відчула, як її холод проникає в мої жили, блокуючи навіть демонський первісний вогонь, а я чомусь навіть не подумала злякатися. Бо просто дивилася на нього й чекала, як він відреагує…