Глава 4. Запрошення дійсне тільки раз!

Хижо усміхнувшись, дівчина уявила, як він завтра (або вже сьогодні) знову і знову переглядатиме записи з камер, намагаючись зрозуміти, куди зник її спорткар і чому техніка видає завади при кожному її наближенні. 

Він шукатиме логіку там, де вона вже давно посіяла хаос. Кіра вирішила, що наступного разу з'явиться там, де він найменше очікує зустріти студентку “Могилянки”. Вона змусить його серце битися не від усвідомлення власної влади, а від тваринного страху її втратити. Щоб кожен її подих став для нього дорожчим за всі акції Ad Inferos, а кожне зникнення — персональним пеклом, з якого немає виходу.

Вона впала на ліжко, розкинувши руки на прохолодній тканині. У дзеркальній стелі над нею було видно звичайну студентку, тендітну й нібито беззахисну, якби не очі, в яких зараз крутилася справжня безодня. Кіра відчувала себе мисливицею, яка щойно вирахувала свою головну здобич. Цей самовпевнений “король міста” у своєму дорогому костюмі був найкращим паливом для її азарту.

— Пограємося, Валентине Костянтиновичу, — прошепотіла вона сама до себе, і її голос наче змусив повітря навколо ледь помітно завібрувати. — Спробуй втриматися на своєму троні, поки я не вирішила, що ти мені набрид. Тобі сподобається… обіцяю.

…За вікном уже починало сіріти. Кіра, яка кілька годин тому засинала з усмішкою торжества на губах, знала: пастка вже розставлена, і жертва сама, з диким азартом, крокує назустріч своїй загибелі чи… своєму новому життю. 

Наступного дня передноворічне місто накрило вологим снігом, перетворюючи Поділ на декорацію до похмурої казки. Кіра випурхнула з жовтого корпусу університету, закинувши на плече шкіряний рюкзак. Коротка еко-шубка, розпатлане вітром волосся і вигляд “я щойно склала залік на відмінно, але в думках уже спалила цей університет”.

Прямо на тротуарі, нахабно ігноруючи знаки й матюки інших водіїв, перекрив дві смуги масивний чорний позашляховик. Виглядав він як шматок антрациту серед білої каші. Двері відчинилися, і на світ божий випав Арт. Сьогодні він був у режимі “серйозний спецназівець на виїзді”: кам’яне обличчя, нуль емоцій і стійка, наче він проковтнув залізний лом. 

Побачивши його (о, вона відразу впізнала цього цепного пса, який за нею стежив!), Кіра на мить зависла, проте не подала вигляду. 

— Валентин Костянтинович просить вас приділити йому час. Машина чекає, — видав він, заступивши дівчині дорогу. 

— Оу, та невже? А чарівне слово ви десь у багажнику загубили? — Кіра зупинилася, знущально примружившись. 

Вона відчула, як по венах прокотився азарт. Її “здобич” у дорогому костюмі клюнула раніше, ніж вона очікувала, чомусь вирішивши, що вона — просто дівчисько, яке стрибне в тачку на перший поклик. 

— А якщо в мене плани? Наприклад, піти поїсти нормальний бургер, а не слухати вашого Костянтиновича? — і вона спробувала обійти цю “скелю” справа, та він зробив крок разом з нею. 

Стелла, яка була поруч, уже діставала смартфон, щоб подзвонити своєму водієві, який чекав її в автомобілі за кілька кварталів звідси. 

— Запрошення дійсне тільки зараз, Кіро. Другого шансу зайти в ці двері не буде, — Арт навіть не моргнув, але в повітрі запахло озоном. 

Ставки злетіли до небес.