Глава 2. Трофей виходить на полювання 

Чому юрфак “Могилянки”? Це питання їй ставили постійно: і викладачі, засліплені її блискучими знаннями, і однокурсники, які намагалися підібратися ближче. 

Хтось думає, що юриспруденція — підґрунтя для справедливості, якої не існує? Ще б пак! Радше йдеться про абсолютну владу формулювань, де кожне слово може стати або щитом, або гільйотиною. 

І вона хотіла чітко розуміти ту межу, же щит якраз і зустрічається з гільйотиною. 

Як казав їй Дід, люди наївно вірять, що папірці з печатками захищають їх від хаосу, але він не раз пояснював Кірі, як легко розірвати ці паперові кайдани, якщо ти володієш силою, яка стоїть вище за будь-яку конституцію.  

Тож для Кіри відповідь на це питання була напрочуд простою, майже цинічною: людські закони — це єдина гра, в яку справді варто грати на цій планеті. Юриспруденція була для неї не збіркою нудних параграфів, а детальною картою мінних полів. Вона хотіла знати кожну шпарину в кодексах, кожну лазівку в системі правосуддя, щоб розуміти, наскільки легко все це розсипається перед лицем справжньої первісної сили. 

“Могилянка” ж з її духом інтелектуального снобізму, віковими стінами й старою академічною наукою найкраще підходила для того, щоб ховати в собі істинну сутність, прикриваючись червоним дипломом магістра права. Там вона вчилася маніпулювати реальністю за допомогою слів. 

А це вже була навичка, корисна в обох світах.

Університетські коридори були для неї своєрідним полігоном, де вона щодня спостерігала за безглуздим людським “полюванням”. 

Хлопці з її курсу, майбутні адвокати-акули й прокурори з непомірними амбіціями, липли до неї, наче понапивались приворотного зілля. 

Вони знали розклад її занять краще, ніж вона сама, оббивали пороги аудиторій, де в неї були лекції чи семінарські, дарували величезні оберемки квітів, які вона залишала в холі, писали пафосні повідомлення в месенджерах і намагалися вразити її новими тачками, купленими на гроші батьків. 

Але для Кіри вони були прісними, наче дистильована вода. Навіть найзухваліші з них здавалися їй маленькими цуценятами, які ще не навчилися гавкати по-справжньому. Її особлива енергія — той самий “вакуум”, який змушував прилади в клубі божеволіти, — просто не залишав шансів для цих дитячих ігор.

Але цей дорослий чоловік із клубу... О, цей розкішний у її розумінні чоловічий екземпляр нарешті змусив її пульс прискоритися.

Вона навіть не знала, хто він такий. Хіба що випадково почула, як охоронець на вході у VIP-зону виструнчився і ледь чутно прошепотів: “Валентине Костянтиновичу, все готово…” 

Отже, його звати Валентин Костянтинович. Валентин… Вона покатала на язиці це ім’я і… зрозуміла, що воно їй подобається. 

Кіра усміхнулася, кусаючи губу, згадуючи його шок, коли вона торкнулася його обличчя. За людськими законами їй було вісімнадцять — вона була повнолітньою, юридично незалежною, здатною на будь-яку авантюру, яка спаде їй на думку. 

За законами її власної природи вона була ще зовсім молодою, майже недоторканою за мірками демонічних династій, де повноліття вимірювалося століттями. Цей дисонанс — тіло фатальної жінки й статус юної аномалії — давав їй неймовірну перевагу. 

Вона могла бути для нього особливим “трофеєм”, але цей Валентин Костянтинович навіть не уявляв, що трофей сам прийшов за його головою.