Розділ 6. Кіра. Безумний вчинок    Глава 1. Місце, де вона була Азарою… 

Теперішнє, Київ  

Спорткар, наче згусток застиглої темряви, мчав нічними набережними Києва. Кіра міцно стискала обтягнуте шкірою кермо, відчуваючи, як двигун відгукується на кожен її мікропорух. Ця машина була живою, принаймні за мірками тих, хто вмів вдихати іскру в метал і змушувати залізо підкорятися волі. 

За півгодини вона вже заїжджала у вилизаний двірниками підземний паркінг скляної новобудови на Печерську, що зависла над Дніпром, мов кришталевий корабель, готовий у будь-який момент відчалити в небо.

Ця квартира була подарунком матері на повноліття — і, мабуть, найкращим, що та могла вигадати. Величезна студія, де замість стін були панорамні вікна від підлоги до стелі. Ніяких зайвих пилозбірників чи вигадливого декору — тільки простір і нічне місто, що розтікалося рудими вогнями десь далеко внизу, майже за межею її сприйняття, коли вона дивилася згори вниз. 

Діана, її мати, чудово знала, наскільки важливо мати місце, де тебе ніхто не дістане. Вона хотіла, щоб у доньки був свій куток, куди не пролізуть ні цікаві сусіди, ні ті сумнівні типи, що звикли панувати в тіні київських забігайлівок. Тут, над Дніпром, можна було просто бути собою.

Кіра скинула набридлі каблуки прямо біля порога — взуття з глухим стуком відлетіло в куток передпокою. Вона з насолодою пройшлася босоніж по теплій підлозі до вікна, відчуваючи кожною клітиною гладку поверхню каменю. Жодних незручностей, тільки комфорт, який дарував їй спокій. 

Дівчина просто стояла біля скла, дивилася на затори на мостах і відчувала, як всередині досі вібрує азарт після зустрічі з тим типом у клубі. 

Типом, який так негадано в’ївся їй під шкіру. І вона захотіла отримати його, як завжди отримувала від матері й Діда іграшки, які їй подобалися. Але у цьому світі про ті іграшки краще було не згадувати. Так завжди казала їй мама. І це саме любив повторювати Дід. 

О, Дід! Він дуже незвичайний, і він її постійно захищає й рятує з усіляких халеп, яких у житті молодої дівчини чимало. Ні, він, власне не її рідний дід, але мама його так називала, тож Кіра просто перейняла цю звичку. 

І він завжди повторював, що людські слабкості — це найкращий будівельний матеріал для їхніх власних замків, але цей Валентин Костянтинович не виглядав як крихка цеглина. Він виглядав як монолітна скеля, об яку ламалися чужі долі, і саме це змушувало її кров закипати. 

Кіра відчувала, як її внутрішній звір, якого Дід так ретельно вчив ховати за трохи наївною посмішкою відмінниці, зараз випускає кігті, вимагаючи справжнього, небезпечного полювання на цього самовпевненого хижака. 

Тут, на висоті двадцятого поверху, серед холодного мінімалізму й дорогого скла, вона нарешті скидала маску “звичайної студентки Могилянки”. Тут вона була Азарою. У її жилах текла кров, яка була старшою за сам світ, змішана з чимось таким диким і непередбачуваним, що навіть у її власної матері іноді здригалися зіниці, коли Кіра заходила в кімнату. 

Вона налила собі склянку крижаної води з важкого кришталевого декантера, спостерігаючи, як на склі осідає паморозь від її подиху. Її магнетизм був зовсім не людським. Це було невидиме гравітаційне поле, чорна діра, що ховалась у молодому тілі, яка затягувала кожного, хто мав нещастя опинитися в радіусі десяти метрів. 

Ця її природна здатність давно не була для неї секретом, іноді вона нею навіть користувалася, коли хотіла щось отримати від інших. Але зараз… зараз усе вперше мало бути серйозно. 

Й Кіра вирішила, що вона таки ризикне…