Глава 5. Запрошення на розмову…   

— До речі, — знову озвався Старий, — у мене завтра лекція в Академії про занепад тираній. Заходь, є приватна розмова…  

Відчуваю, що в його голосі проскакує натяк на справжню небезпеку. Дід ніколи не пропонував допомогу просто так. А якщо вже пропонував, то краще було не відмовлятись, бо без нього я в цій ситуації можу й не вигребати. 

— Академія Пекла... — бурмочу собі під ніс. — Там тільки тебе й бракувало з твоїми лекціями про демократію в котлах. 

— У моїх казанах зараз така пара, що ніхто й не помітить одну маленьку демоницю з великим секретом. Але ти ж знаєш ціну, мала… — чую знову його єхидний голос. 

От… торгаш пекельний. Я згадала ту подряпину на вилиці Моргани. Якщо Дід допоможе мені сховати вагітність, мені доведеться стати його очима й вухами у світі людей, від чого мені досі якось вдавалося відкараскатися. 

Дідько завжди любив грати на кілька боків, і я була чудовою фігурою для його нової партії. Але зараз у мене не було вибору: я б продала душу навіть дияволу, якби він не був моїм далеким родичем. 

Роблю глибокий вдих, намагаючись втихомирити нудоту. Навіть токсикоз у мене як у звичайної людської жінки! Та що ж це за халепа! Жодна з вагітних демониць, з якими я колись спілкувалась, не казала, що її нудило, коли вона виношувала демонське сім’я. А тут… 

Здається, Азара всередині мене просто оголосила протест моїй темній крові. Вона вимагає світла, а отримує лише мій розпач і залишки еребуського вина. Маленька янгольська диктаторка вже вчиться перекроювати матір під себе. І це ж тільки початок… 

Треба було вмитися, випити щонайменше літр міцної кави і якось змусити цей світ крутитися навколо мене. 

…Востаннє дивлюсь крізь вікно на сонячну Лавру. Сьогодні сонце світить так яскраво, наче попереджає: гра в хованки з долею закінчилася. Дістаю з шухляди темні окуляри — мій єдиний щит від цього святого міста. Надіваю їх, приховуючи не тільки червоні очі, а й той небезпечний блиск, який з’являється у звіра, загнаного в кут. 

Світло може панувати над Києвом, але сьогодні в його затінку буде ховатися те, чого воно боїться найбільше — любов, яка вижила в Пеклі.

Але філософія не вгамує нудоти і не сховає дитину.

Тож кидаю щоденник у сумку, відчуваючи, як важка шкіряна палітурка відтягує плече. Гліб зачекає. Зараз він у безпеці, бо там, куди його закинули, ніхто не шукатиме колишнього серафима. А от моя безпека — річ ефемерна, що танутиме з кожним ударом серця Азари.

Мені потрібен Дід. Не як родич і навіть не як колишній володар Еребуса, а як єдиний механік, здатний підлатати мій “акумулятор” і накинути ілюзорну вуаль на те, що вже починає пропікати мене зсередини.

— Йду вже, старий торгашу, — бурчу сама до себе, не чекаючи відповіді, хоч і знаю, що він чує. 

Та він цього разу мовчить. 

Ключі від машини звичним холодним металом лягають у долоню. Якщо Академія Пекла завтра чекає на лекцію про тиранію, то сьогодні вона прийме одну дуже злу демоницю, якій терміново потрібен приватний кабінет і нуль зайвих питань.

Нашвидку одягаюсь і виходжу з квартири, тричі перевіривши захисні знаки на дверях. Попереду довгий день, багато сонця і зустріч, від якої залежить, чи прокинемося ми з донькою наступного ранку…