Глава 3. Витончена жорстокість небес… 

“Економ сили, Діанко, — єхидно додав Дід після моєї бездарної спроби. — Твій внутрішній акумулятор зараз ледь тягне на режим енергозбереження. Тобі ще до клініки повзти”. 

І правду ж каже, Дідько рогатий… хоч і лисий, аякже. 

Крекчу, як людська стара баба, й подумки посилаю його у найближчий котел, але він лише голосно сміється, і цей сміх прокочується по моєму хребту колючою холодною хвилею.

Сердито тицяю кудись угору середнім пальцем, на сто відсотків упевнена, що мій мучитель усе бачить, і пробую підвестися, а кожен хребець відгукується смачним хрускотом. Ноги зрадницьки тремтять, але я все одно підходжу до вікна і одним різким рухом відсмикую важку оксамитову штору. 

Київ за вікном жив своїм дратівливо звичайним життям. Сонце заливало схили Дніпра, машини повзли по набережній, а Лавра... Лавра сяяла своїми золотими банями прямо мені в обличчя. Це світло кололо шкіру мільйонами мікроскопічних голок. У Києві святість має фізичну вагу, вона розлита в повітрі разом із вихлопними газами, й не відчувати її просто неможливо. 

Мимоволі шиплю, як розлючена кішка, і відступаю на крок у тінь. У такі ранки я щиро заздрила людям — вони бачили просто сонце, а я бачила розпечену зброю Господню, якою він мітить тих, кого вважає своїми ворогами. Від цього сяйва мене почало нудити ще сильніше. Здавалося, самі небеса над Києвом сьогодні вирішили влаштувати мені очну ставку за всі мої гріхи. У цьому місті світло не просто світить — воно тут панує, воно тисне на таких, як я, випалюючи все темне до самого дна. 

Але мені тут однаково подобається… Мабуть, ще й тому, що він десь там. У цьому місті. Можливо, зараз якраз миє руки тим самим ритуальним способом: три хвилини під крижаною водою, навіть не розуміючи, чому саме стільки. 

Я уявила Гліба в білому халаті, нахиленого над черговим тілом. Цікаво, чи відчуває він цей фантомний біль у лопатках, коли дивиться на розрізи скальпелем? 

Його руки... я пам'ятала їхню силу. Тепер ці руки належать звичайному чоловікові, патологоанатому, і в цьому була така витончена жорстокість Небес, що мені захотілося вити, хоч це й не допоможе. Ні мені, ні тим більше йому. 

Але він більше не Гелларіель, який має ще й людське ім’я. Він тепер просто Гліб. Людина, яка вірить у смерть як у фізіологічний процес.

Дивлюсь на себе в дзеркало в передпокої. Розкішне платинове волосся заплутане, очі червоні від сліз, вина й напівбезсоння. Бо хіба можна вважати нормальним сном ті кілька годин, коли я буквально випала з життя після трьох пляшок вина?! 

Цієї миті я зовсім не скидалася на демоницю старшої крові, радше нагадувала занепалого янгола, який щойно програв у покер власну безсмертну душу. Іронічно, враховуючи, що я — демон, який цю душу фактично вкрав. Навіть мої ікла — якщо хотіла, то в будь-якому дзеркалі могла бачити свої істинну демонську іпостась, — здавалися сьогодні тупими, наче я не вища демониця, а вулична суккуба, яка перебрала з емоціями смертних. Мій образ у дзеркалі не просто скептично піднімає брову — та, друга я, дивиться на мене з відразою, яку відчуває хижак до того, хто добровільно перетворюється на здобич.

— Тобі це не зійде з рук, — здавлено хриплю своєму відображенню, а в голові чується тихий задоволений смішок Дідька.