Глава 2. “Перемовини” з Дідьком лисим 

Тепер мій Гелларіель, у чиїх обіймах я плавилась, звичайна істота з м’яса й кісток чоловічої статі, яка навіть не підозрює, що колись володіла небесним вогнем. І це я, до нестями закохана у нього демониця, в якій тече старша кров, стала причиною того, що його перетворили на ось це.

Першою думкою, коли я трохи оклигала, було “Де я?”. Другою — чому я в кріслі, а не в теплому ліжку, і чому в роті такий присмак, ніби з власної волі жувала старі, сім разів перетоплені, церковні свічки? 

А потім з’явився присмак дикої грози, що я сприйняла як залишковий ефект від моїх спогадів про Гелларіеля. Коли демон довго думає про світло, його власна кров обов’язково починає гірчити. Тож я відчувала на губах фантомне печіння від того самого першого паризького поцілунку, наче він стався не кілька місяців тому, а щойно, прямо в цьому кріслі, яке тепер здавалося мені електричним стільцем, на якому я власноруч замкнула контакти свого минулого. 

О Дідьку лисий, прибий мене чим-небудь важким і не питай за що!.. 

“Я й так знаю, за що тебе давно треба прибити, — цей зв’язок я не могла вимкнути односторонньо, тож Дід втручався у мої думки тоді, коли сам хотів. — Але поки не буду, бо хочу поспостерігати. Я на старості літ став сентиментальним, а того милосердний… Тож цінуй доброту старого Люцифера”. 

Ні, ну ви бачили таке?! Старий обізвався! Тут і так кепсько настільки, що хочеться власноруч повіситись, а він ще й виховує! Ну, чи знущається, особливої різниці я якось не помітила.  

А потім усе повернулося. Одним різким безжальним ударом. 

Три порожні пляшки на килимі виблискували в сонячних променях, як гільзи після програної битви. Розкритий щоденник, чиї сторінки за ніч ввібрали в себе мої сльози й перетворилися на хвилястий доказ моєї ганьби, валявся поряд…  

Дивлюся на чорнильні плями — вони розпливлися, наче величезні клякси, в яких чітко вгадувалися обриси вирваних крил, які безжально кинули йому до ніг. Мій підсвідомий жах нарешті знайшов вихід на папір. 

Тягнуся й беру щоденник в руки. Його шкіряна палітурка під моїми пальцями здається гарячою, наче вона сама була частиною того вогню, в якому згоріло моє минуле. І це дике, неможливе відчуття десь глибоко всередині, під ребрами... Відчуття, яке не змогло заглушити навіть пекельне вино, хоча я дуже старалася.

— Що, нарешті прокинулася, мученице? Ну, вітаю у світі живих. Хоча, дивлячись на твоє обличчя через мої канали зв'язку, я вже усвідомлюю, що наше Пекло це просто справжній елітний курорт. 

Дід хмикнув так голосно, що в моїй голові наче перекинули відро з металевими гайками. Я майже бачила, як він там, у своїй Безодні, чухає рогом коліно й підливає собі в кухоль щось набагато міцніше за моє бордо. А його ментальна присутність пахне підгорілою кашею й вічністю — затишний і водночас нестерпний запах старого дому, який я так намагалася забути. 

Він, мабуть, чекає, що я щось казатиму, та я поки вперто мовчу, намагаючись аналізувати те, що відбувається, тією частиною мозку, яка вже позбувалася залишків моєї вчорашньої попойки.  

— Ну що, мала, як воно — усвідомлювати, що ти тепер не просто коханка безкрилого вигнанця, а контейнер для майбутнього апокаліпсису? Причому контейнер, який страждає від жорстокого похмілля.

Голос Дідька в голові звучав майже лагідно, але в цій лагідності було стільки ядучої іронії, що мені захотілося запустити кудись… не знаю куди, але точно чимось важким. Я спробувала сформувати в руці згусток темряви, щоб хоча б залякати цей голос, але магія лише безсило пшикнула і розвіялася сивим попелом.