Розділ 5. Кармілла. Похмілля     Глава 1. Результат любові до вина…  

Минуле, Еребус… 

— О всі дідькові підручні, разом узяті... розіпніть мене хто-небудь прямо на цих шторах, тільки не змушуйте розплющувати очі, — хриплю ледь чутно, відчуваючи, як кожне слово дряпає горло, наче наждак, яким найбільші грішники чистять пекельні казани. 

…Я прокинулася від того, що сонце, яке нахабно пробивалося крізь важкі штори, випалювало мені очі не гірше за синій вогонь янгольського меча. Голова гула так, наче по ній усю ніч табунами скакали пекельні гончаки, причому в підковах із розпеченого заліза. 

Кожен удар пульсу відгукувався в скронях дрібним кришивом реальності, яке потім ніяк не хотіло збиратися докупи. Моя демонічна регенерація, яка зазвичай працювала як швейцарський годинник, зараз просто капітулювала перед сумішшю еребуського вина й людського розпачу. 

Магія всередині мене згорнулася в тугий холодний вузол, відмовляючись розправляти плечі, поки я не нагодую її хоча б літром міцного еспресо. І хоч я й демониця, проте зараз ось не впевнена, що все це мені можна. Ну, тобто, і вино літрами, й каву… Бо що, як нашій з ним дитині не сподобається те, чим мама оце намагається її годувати?   

Повернувшись на інший бік, відчуваю, як під шкірою замість крові тече густа, липка темрява, яка за ніч перетворилася на отруйний осад. О бісові ратиці, що ж це таке відбувається… Наче ж не вперше пила те “Еребуське”. Зазвичай воно розливалося приємним вогнем, а тепер... Тепер воно боролося всередині з чимось нестерпно чистим, нудотно солодким і... живим.

Шлунок знову звело спазмом, і я придушую стогін, вчепившись нігтями в простирадло. Це вже не похмілля ніяке! Це справжня хімічна реакція: моя рідна темрява зіштовхнулася з янгольською іскрою, яку я необачно дозволила в собі посіяти. Тепер світло всередині поводилося як агресивний паразит — воно випалювало мій затишний внутрішній демонський світ, викликаючи таку нудоту, від якої хотілося виблювати власну душу.

Токсикоз, коли носиш таку дитину, — це вам не людські страждання. Це коли тебе верне від запаху сірки, а від вигляду грішників хочеться не сміятися, а плакати. Кожна клітина мого демонічного тіла волала про помилку, про “неправильність” того, що відбувалося.

Відчуваю, як ця світла пухлина всередині п'є мою силу, замінюючи її чимось чужим, золотавим і лякаюче ніжним. Якщо Люціан чи інші демони старшої крові дізнаються про те, що я зробила… охх, я не хочу навіть думати, що тоді буде. Бо зараз мене хвилювало інше: як вижити в цій ранковій агонії, коли твоя дитина намагається перетворити тебе на святу ще до того, як у неї виростуть крила? 

Цікаво, а що з’явиться раніше: янгольські крильця чи… демонські ріжки?! 

Але найгіршим було не похмілля. Найгіршим було усвідомлення того, що я зробила. В моїй пам’яті досі стояв тріск його крил (о, Дід виявився дуже “милосердним”, коли показував мені цей запис на своєму демонському кристалі!), коли їх виривали “свої”, і той його останній погляд — порожній, наче випалена пустеля, перед тим як Небо остаточно стерло з його розуму все, що стосувалося нас. Ну, чи поставило заслін, зараз це для мене не мало жодної різниці. 

Шепочу сама до себе, що тепер він — Гліб. Гліб… Гліб! І знову смакую вголос це ім’я, намагаючись уявити, яким він буде років, скажімо, через… вісімнадцять, і чи в мені щось відгукнеться, якщо я ненароком зустріну його в Середньому світі. А що колись таки зустріну, у цьому я навіть не сумніваюся…